Оксана Дяків, письменниця
Збірка «Фрактали»
Олександра Козинця – про світло Любові й красу Жінки
Коли в Україні – війна, на вулиці –
зима, а в будинках часто немає освітлення, що рятує нас? Очікування світла
Перемоги, весняного сонечка… й непроминального сяйва справжнього кохання. Як же
відчути ті живодайні промені? Раджу зачитатися поетичною збіркою Олександра
Козинця «Фрактали»!
Слід
зазначити, що Олександр Козинець – автор 18-ти одноосібних книг, поет, прозаїк,
логопед, кандидат педагогічних наук, науковець, доцент Українського державного
університету імені Михайла Драгоманова, хорист у народному камерному хорі
«Moravski»...
Скажу, що для всіх книг цього автора
характерний високий естетизм не тільки щодо поетичних і прозових текстів, але й
стосовно їх оформлення. Зокрема, збірка «Фрактали» – це зразок немовби чарівної
скриньки для жіночої душі з прикрасами-строфами, коштовностями-віршами.
Чому так думаю? А тому що, взявши в руки
цю збірку, гарно й вдало оформлену малюнками ілюстраторки, психологині Євгенії
Плужник, видану в 2025 році в Києві, у видавництві «Ліра-К», і повільно, –
насолоджуючись віршами Олександра Козинця, гортаючи білосніжні сторінки книжки
під малиновою обкладинкою, перекладаючи тонкою закладкою там, де зупинялася в потоці читання, – я роздумувала, відчувала-шукала асоціації
зі своїм життям, з його подіями і зустрічами, різноликими почуттями…
Поезію не варто читати, що називається,
запоєм. Її слід смакувати, як добре вино. І, безперечно, має значення, хто
винороб-виноградар. І важить, скільки душі, сонця й світла автор вклав у свою
поетичну майстерню, щоби народити нову книжку, де кожен вірш – келих нектару,
крізь який ти, читачу, насолоджуючись грою барв, дивишся на життя в сонячному
чи місячному світлі…
Палітурка книжки – це не просто малинова
барва. Це – маджента: сміливий і красивий колір, зокрема й моєї улюбленої
помади, а для жінки помада завжди має значення, чи не так?
Вбачаю, що книжка схожа на літературну квітку
папороті. Тим паче, що її назва в цьому аспекті є глибоко символічною – «Фрактали».
Адже в навколишньому світі фрактали – це таїна геометрії, яку втілила в життя
матінка-природа. Самоподібні структури, в яких кожна їх частинка повторює форму
цілого, причаровують і вчених, і мистців.
А пагони, листочки багаторічної папороті
мають класичну фрактальну будову. Вся рослина папороті гармонійно схожа на свої
частинки-листочки. Тож читайте і – наче за давньою легендою про пошуки цвіту
папороті як міфологічного символу кохання і пізнання світу – відшукаєте красу
Жінки й квітку папороті кольору маджента – саму Любов – у збірці Олександра
Козинця «Фрактали»! Бо про що часто пишуть жінки? Про свої страждання... А про
що ж переважно пишуть чоловіки? Про кохання!
У збірці «Фрактали» автор створив пишний
букет віршів, присвячених жіночим постатям і характерам та ще обов’язково їхньому
різноликому коханню. Це рядки про почуття багатьох юнок, молодих жінок, а також
прекрасної половини людства бальзаківського віку. Ці о́брази можуть бути і
високими, і приземленими. А почуття, передані в збірці, часом антагоністичні,
як і саме кохання:
– тривалі
чи короткочасні, сильні чи слабкі, як у вірші «Чекові передбачення»: «Ти, як вода: адаптуєшся та пливеш собі далі.
// Думаєш на весну про білизну нову та сукню. // Скільки в тобі лишилося
спогадів та печалі. // Розчиняєш їх ввечері у чаї з цукром»;
– почуття зцілюючі чи болючі. Зокрема, вірш «Його пташка» – про кохання двох, коли вона, на жаль, відлітає
пташкою у Божі небеса: «Він готовий світ
перевернути з ніг догори… // Він завжди довго із нею вночі говорив. // Та ще
довше почав, коли вона стала пташкою»;
– розчаровуючі
або єднаючі: «Не відкладаєш
на потім радість, щоб не спізнитись: // Перші лякливі зустрічі – чаєм на
брудершафт». («Стрічка новин»);
–
сімейні, сповнені тепла,
як у поезії «Син від нього»: «Ти хотіла, щоб в сина твої були очі, губи
та носик, // А від татка – красиве тіло й надзвичайно весела вдача. // Щоб син
жив у любові, щастя зі школи приносив. // А від того, що це збулося, ти досі
від радості плачеш»;
–
а ще розлучаючі:
«…Одноманітна сама собі ти стала й чужа…
// З чим ти лишилася? З котом, що шкребе на душі. // Чи лапами гріє твій
прокрастинований світ…» («З ним в унісон»);
– почуття приховані за стінами душі або
широко відкриті до людей, наприклад, у вірші «Опускає очі»: «Вона не любила
хтиві погляди на собі, // Тому одягалася просто, щоб сховатись в юрбі. // Її
рухи граційні, довга чорна густа коса. // В карих її очах – найвищих небес
п’єдестал. // На ньому завжди на першому місці – любов. // Так її вчили:
обирати любов з-поміж інших мов».
– створюючі
чи руйнуючі,
серйозні або іронічні: «Нарікає на долю й на безлад довкруж – // Та
навіть сміття вдома не прибирає… // Про діяння її щедро пишуть святі небеса… //
І, може, про неї інакше б хтось написав –
// Та тільки не я, педантично-занудна Діва». У цьому вірші
«Прибирання» автор іронізує й над собою, адже Олександр Козинець за знаком
зодіаку – Діва;
– почуття безнадійні чи життєствердні, як в акровірші (його різновиді – мезовірші)
«Жінка»:
Вона Жодного
разу
нІкому
Не
казала про біль.
Проте
Кожного разу
душа болілА сильніше...
Лиш
свіЖе «курли»
білоснІжних
весняних ключів
їй з Неба відправить:
«Ти – жінКа, ти – матір,
Ти – іншА».
Видання «Фрактали» – це також вірші про
право жінки на вибір власної долі поза традиційними правилами соціуму («Я завжди знала»):
«Я
завжди знала, що в мене колись буде син, –
Згадує
жінка, зриваючи в полі соковитий полин, –
Ніколи
не мріяла про весілля, про сукню білу й фату.
І
от тепер в синові я продовжуюсь, дихаю та росту...»
Жіноча поезія письменника водночас сповнена
й еротичними барвами, навіть інтимною іронією, як наприклад, у вірші «Робоча сторона»: «– слухай // ляж з іншого боку // в мене права сторона робоча – // каже
вона йому під час сексу – // не хочу щоб ти мене бачив негарною // він слухняно
лягає праворуч // механічно продовжує процес // і щоб хоч якось підняти собі
настрій // після її коментарів // думає про те // що б вона сказала йому //
якби він закинув її ноги собі на плечі? // мабуть щось про друге підборіддя //
складки на животі та несвіжу депіляцію?»
Пронизливий верлібр «Вибач, я не чекала» – про зустрічі-прощання, про чоловіків і непрості
перипетії кохання, яке може завдавати болю: «у
спальні // будь теж обережним // оминай краї ліжка – // там всюди очі колишніх
//…кров лишалась тоді // коли роздирали мої рани // одяг збирав із ран кров //
як бачиш її було багато // та якщо вже наважився // так несподівано прийти // і
так дивишся на моє тіло // то не стій як укопаний // роздягайся // й обережно
ввійди».
Але головне, що в поетичній скриньці з «Фракталами»
переважно написано про світло любові, яке живе й відроджується часом просто з
попелу жорстоких і темних часів війни, немов чарівна птиця Фенікс: «Якби ти тільки знав, як часто всередині
хочеться плакати, // Але навіть сказати про те, як тисне в грудях, поки нема
кому. // Як хочеться ніжність свою на когось вилити чи розлити // моя внутрішня
лава така, що рухає тектонічні плити», – //…Вона подумки пише про почуття, аби
все не забути, // Щоб йому прочитати, коли скінчиться в країні лютий». («Щоденник
любові»).
Про кохання, яке народжується, живе і
зростає, дарує надію на майбутнє закоханим, оздоровлюючи «війною ментальне зранене тіло» захисника-військового, вірш «Зранене тіло»:
Лікуй
його світлом, не питай ні про сон, ні війну.
Вона
вже не зможе між вами збудувати стіну.
А
поки не бачиш усіх його ран та ментальних рубців,
Цілуй
його душу, що нарешті зігрілася в тебе в руці.
Строфи «Уявного міста» опоетизовують почуття тривалого жіночого чекання
коханого з його далеких доріг. Закохана вибудовує свій затишний куточок у душі
й серці, де вона зі своїм єдиним панують тільки вдвох: «З його розповідей вона будувала ще одне місто, // В якому лише він і
вона. Завжди їх тільки двоє, // Немає війни й не треба збирати кошти на зброю».
Вірш «Сі-бемоль мінор» – замальовка з
натури наших сьогоднішніх воєнних безелектричних реалій, але з присмаком надії:
«Тож що там про світло, часті його
відключення? // Її не лякає уже ніщо, хіба – її скромна тінь. // Жінка
приходить додому виснажена й розлючена. // Ліхтар – перші зміни до світла в її
житті».
Окрема сторона поетичного видання О.
Козинця – вірші про духовні цінності, як «Освячення»,
де поєдналися Великдень, жінка, освячення пасок і людей: «Люди сьогодні ходили до церкви святити паски. // Ти ходила у люди,
щоби добром їх святити».
Або вірш «Перемагає правда», в якому передана цінність справжньої віри в
Бога як правди, що здатна здолати людські провини, накопичені за час земного
існування жінки: «Всі безжально спалені
архіви, надії, мости, // Всі прожиті й зібрані в серці тривога й втома». Адже
в нашому житті «Перемагає правда і
непорушна любов... // Жінка цілує сина, дякує тепло Богу // За те, що її
провини разом із нею загоїв».
У «Кольчузі»
автор порівняв силу молитви з міцністю старовинної військової захисної лицарської
кольчуги: «Одягни із молитви кольчугу –
виходиш у люди».
Сучасна
українська література невідривно пов’язана з творчістю наших класиків. Тож, на
мій погляд, і письменник Олександр Козинець, ймовірно, занурившись у творчість Лесі
Українки, відчув жіночу силу Мавки в «Лісовій пісні», і народився вірш «Любить
трави», в якому прочитуються ремінісценції на згадану драму-феєрію у строфах.
Тож перед читачами постає жінка-Мавка в усій її витонченості й красі:
Вона вміє любов’ю бинтувати сліди
розлук:
Прикладає до спогадів свіжий корінь аїру.
І виходять веселки з її теплих тендітних рук,
Відчувають її любов води, ліси та звірі.
***
…Вона дихає лісом, нею дихає ліс.
Трави її лікують – зцілюють втому дому.
***
І росте під горою у неї рясна алича.
І щоденно у радості приймає вона пологи.
Оборона для світла, без щита і меча,
У росах ранкових вмиває натомлені ноги.
Після вдумливого
прочитання збірки деякі поезії в моїй уяві поєдналися, наче фрактали в єдиний
жіночий образ, де співзвучні Жінка і Природа, зокрема вірші «Любить трави», «З
іменем сонця», «Ніжність» скульптурно виліплюють світлу, осяяну сонцем постать жінки-Мавки: «Жінка з іменем сонця та світлом в душі //
Відчуває стихії, говорить із ними в тиші. // Вона любить вітер, а він,
відповідно, – її. // В очах в неї – мудрість її глибокого роду. // З нею
співають дерева, підспівують їй солов’ї. // Вона, які і
всесвіт, любить безмежно воду». («З іменем сонця»).
«Вона схожа на сонце, коли прокидається в
будні. // їй і небо пасує під колір очей… // У ній світло живе у світі простих
речей… // Їй пасує любов до ніжності, зазвичай. // І до сонця, яке в ній
щоранку яскраво сходить». («Ніжність»).
А ще вірш «Дитина весни», римовані строфи якого для уважного читача ніби
запаралелюють образи Лесиної Мавки та сучасної жінки, що несе свою світлу душу
людям, оскільки «Піде у місто, натхненна,
з душею легкою, // Пробудить від сплячки свої чарівливі краї. // Божу любов
розсипає людям у сни»:
І
заснула вона під корою старезного дерева,
Щоб
прокинутись знову з сонечком навесні.
Щоб
звучали з пташками переливами стерео
Її
тихі та ніжні, мрійливо-щемливі пісні.
Її
грітиме дуб, берегтиме від снігу та зливи.
Її
ожеледь, мряка й холодні вітри оминуть.
І
прокинеться знову вона навесні щаслива,
Усі
першоцвіти їй розфарбують путь…
Олександр Козинець у «Фракталах» зібрав воєдино
твори, написані і про дівчат, і про жінок, і не пропустив повз свою увагу золото-сріблясту
осінь прекрасної статі у вірші «Бабині
літо й осінь»: «Бабина ж осінь – це гостини у неї онуків. // Поведе їх у ліс,
вклониться з ними землі. // Насмажить на вечір білих грибів у цибулі. // Бабине
літо коротке. Внуки ж поки малі. // Сіє в них сонце: вони його ще не відчули».
Музичний бекграунд теж відчувається в
творчості пана Олександра. Словами «Ніч
яка місячна», наче апелюючи до однойменної пісні Миколи Лисенка на слова
Михайла Старицького, розпочинає О. Козинець першу строфу свого вірша «Не буде уже, як колись». Водночас він
заторкує соціальні пласти, зокрема проблему вимирання сіл, і пише про молоду
дівчину, яка, як і багато іншої молоді, покинула рідне село заради міста, бо «Тут хоч робота є, не те що в селі». //
Змінила згодом смаки, відрізала довгу косу. // Час від часу на вихідних
вибирається у театр. // Правда, відтоді, як зрізала косу, з’явився сум. // «Але
все на краще», – повторює свою мантру». Автор із гіркотою підсумовує: «Лише досі сумує за нею її невелике село. // І люди подейкують: не буде
уже, як колись».
Продовжуючи тему музики в поезії автора і
виконавця цілої низки власних пісень, які можна послухати на каналі Олександра
Козинця (https://www.youtube.com/playlist?list=PLv2C5p9oKj5y9AGtUkuG7FYScUOYd_JKX ), варто
зауважити: його вірш «Очима, повними
світла» – це однозначно пісенна лірика! Словесна ритмо-мелодика цієї поезії,
зокрема також заспіви і приспів, так і проситься, щоби лягти на романтичну композиторську
мелодію і зазвучати в етері для слухачів!
Я
можу довго дивитись на тебе
Очима,
повними світла.
Та
час від часу маю потребу
Лишатися
непомітною.
І
не від того, що я так хочу –
Скоріше,
мушу.
Я
інколи ховаю очі
Та
ніжну душу.
Вірш поета «Люди-люди» – це про вплив на особисте життя жінки оточуючих, отого
пліткарства, яке, наприклад, у Фейсбуці зараз має іншу назву, зовсім не
поетичну:
Людям
цікаво, з ким лягаєш і з ким встаєш.
Хто
знімає твої неймовірно щасливі відео.
Чи
є таки той, кого палко кохаєш без меж,
Кому
твоє тіло і серце назавжди віддане.
Іншим, доповнюючим, фракталом цього
образу й теми є авторський вірш «Мандариново»:
Люди
кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть
в душу безпечно, мов діти у воду.
А
ти знаєш сама, з ким вже краще і як
Говорити
потрібно або поводитись.
Післясмаком від прочитання згаданих віршів
Олександра Козинця в пам’яті зринули суголосні рядки Ліни Костенко:
Не живемо́, а вибачаємось.
Хтось завжди зазирає у вікно.
Хтось потайки обнишпорює душу.
Хтось на людей нацьковує юрму.
Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу!
А, власне, що я винна і кому?!
Підсилюють поетичні тексти збірки «Фрактали»
цікаві авторські неологізми, в тому числі новотвори, які за своєю будовою є
складними прикметниками: «Тебе досі мурашить, коли на людях несміло //
Доторкнуться до тебе гарячі його вуста». («Неприлюдні поцілунки»); «Щоб навіть
настрій – все частіш блаватний, брунатно-бежевий, цукерково-пелюсний». («Блаватний настрій»); «Вітри були промовисто-птахкі: // здіймали навіть
дітлахів навшпиньки…» («Колискова»); «Дівчина із посмаком кавово-айстровим». («Солодка») та інші. Заворожує метафоричність
поезії Олександра Козинця: «Ти відлущила
з себе старі тіла». («Прокинулась дорослою»); «Від парфумів ти зранку –
безнадійно солодка… //…А під вечір – солодка. Проте безнадійна». («Солодка»)
тощо.
Найбільше мені відгукнувся й припав до
душі вірш «Схожа на каву»: «У великому
місті люди всюди й безладно паркують спокуси. // Вона любить поголених, не
любить піжонів, які носять вуса. // Вона боїться високих трав – у них
часто трапляються змії. // Всі її теплі маршрути зіткані з непохитної віри й
міцної надії… // Вона приходить додому, часто схожа на міцно заварену каву. //
З нею непросто, однак потім без неї дійсно життя не цікаве…».
У своєму післяслові «Інструкція до жіночої душі» філологиня, літературна редакторка і
письменниця Ангеліна Олійник, кидаючи погляд на добірну творчу книжкову палітру
Олександра Козинця, цитує строфи «Фракталів» та наголошує на тому, що обрала
свій улюблений вірш з цієї збірки – «Інтимномовна», який теж мені сподобався як
влучне перетворення автором філологічних термінів на поетичну мову кохання:
Ти
абетка його почуттів несміливих, відвертих,
Свічечка
«ї», надокучливі кроки уперті.
Ти
його клична, питальна, суфіксальна, морфемна.
Ти
його світлий день і ніч його темна.
Про збірку своє слово під назвою
«Фрактали душі» написала й ілюстраторка видання, психологиня Євгенія Плужник,
акцентувавши увагу читачів на тому, що «ця поезія створена з жіночих життів та
імен. Вона про жінку у різних станах, в різних періодах життя, з різними
ранами, завданими світом і чоловіками».
Олександр Козинець також звернувся до
своїх читачів у передмові до книжки «Фрактали, фрісони, родимки»: «Чи може
чоловік писати про жіночий досвід? Чи може він відчувати жінку так, як жінка
жінку?» – періодично запитують мене. Скажу, що може. Але чи вдалося мені
відчути та передати жіночі історії, судити вам, любі читачі й читачки!»
Уважно прочитавши й проаналізувавши
збірку «Фрактали», можу ствердно відповісти: «Так, пане Олександре, Вам справді
це вдалося!»
