22 червня 2026 року – День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні

 

22 червня 2026 року – День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні. Також цього дня розпочався 1580-й день повномасштабного вторгнення росії в нашу державу. Дату встановлено Указом Президента №1245/2000 від 17 листопада 2000 р. з метою вшанування мільйонів людей, які загинули або постраждали під час Другої світової війни, та збереження історичної пам’яті про цю трагедію. Дата пов’язана з початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 року, коли нацистська Німеччина напала на срср. 

Для України Друга світова війна розпочалася у 1939 році та принесла роки окупації, руйнувань, масових злочинів і мільйони людських втрат. А 22 червня 1941 року бойові дії охопили всю територію України, українські міста й села опинилися в епіцентрі війни.

В Україні це стало початком одного з найтрагічніших періодів у її історії, однієї з найкривавіших сторінок, яка забрала життя кожного п'ятого українця. Під час Другої світової війни Україна втратила від 8 до 10 мільйонів життів: як військових, так і цивільних. Цей день є нагадуванням про жахи окупації, масові розстріли, Голокост, концентраційні табори, примусове вивезення на роботи та зруйновані міста й села.

В умовах повномасштабної російської агресії, яка почалася 24 лютого 2022 року, ця дата набула особливо гострого звучання. Вона об'єднує біль від втрат українців у Другій світовій війні та пам'ять про сучасних українських захисників і цивільних, які віддали свої життя за незалежність України.

Ми згадуємо всіх загиблих: військових і цивільних, дорослих і дітей –усіх, чиї долі були зламані війною. Пам’ять про ті події є не лише частиною нашої історії. Вона нагадує про ціну миру, свободи та людського життя. Особливо сьогодні, коли Україна знову змушена боронити свою незалежність і право на майбутнє. Ми знову живемо в час, коли війна щодня забирає людські життя, руйнує долі, розлучає родини та змушує мільйони людей залишати свої домівки. І тому, згадуючи жертв Другої світової війни, ми думаємо не лише про історію. Ми думаємо про людей. Про тих, кого вже немає поруч. Про тих, кого любили. Про тих, кого пам’ятають. Вічна пам’ять усім жертвам війни…

 

У Заліщицькій міській центральній публічній бібліотеці читачі мають можливість ознайомитися з книгами про Другу світову війну, зокрема, пропонуємо вашій увазі такі цікаві видання: 

Героїчний Київ: Документальні розповіді/ Упор. В.І.Денисенко. – К. : Україна, 2003. – 335 с.

Книга присвячена незламним оборонцям і визволителям столиці України від німецьких загарбників. Герої спогадів – льотчики, танкісти, артилеристи, воїни-десантники, підпільники, партизани, командири і воєначальники. З рядків достовірних розповідей постає грандіозний масштаб битви на Дніпрі за славний Київ у 1941-1943 роках.

Окупація Києва тривала 778 днів… 6 листопада 1943 року війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала Миколи Ватутіна розгромили німецькі війська і штурмом взяли столицю України – місто Київ. Цього ж дня війська зайняли Жуляни, Борщагівку, Боярку, Бучу, Гостомель та інші прилеглі до Києва населені пункти. Це відбулось у результаті Київської наступальної операції, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року і була складовою частиною Битви за Дніпро – однієї з наймасштабніших і найкровопролитніших воєнних операцій у світовій історії. Загалом битва за Дніпро тривала з серпня по грудень 1943 року, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії. 

Патриляк І. К. Україна в роки Другої світової війни: спроба концептуального підходу : монографія / І. К. Патриляк, М. А. Боровик. - Ніжин : М. М. Лисенко, 2010. - 590 с.

У книзі розглянуто найбільш суперечливі сторінки історії України періоду Другої світової війни. Велику увагу приділено висвітленню «української проблеми» напередодні та на початку світової війни, долі українських земель у 1939-1940 рр., участі українців у фінській кампанії, бойовим діям і причинам поразки червоної армії в битві за Україну в 1941 р., окупаційному режиму нацистів та їхніх союзників в Україні, українському визвольному рухові, діяльності партизанів, взаєминам більшовицької влади і українського суспільства в роки війни.

Книги призначені для широкого кола читачів, можуть бути корисними для студентів, викладачів, учителів та всіх, хто цікавиться історією України періоду Другої світової війни.

Запрошуємо до активного та вдумливого читання!

Іван Миколайчук - справжня душа українського кіно. Вічна мозаїка Сергія Параджанова

 

Іван Миколайчук пише сценарій. Початок 1980-х років. Фото Олександра Бронштейна.

 Видатний український актор, режисер та сценарист Іван Миколайчук (15 червня 1941 року – 3 серпня 1987 року) – це справжня душа українського кіно, символ нашої культури, чий образ назавжди закарбувався в кіношедеврах «Тіні забутих предків», «Сон», «Білий птах з чорною ознакою», «Захар Беркут», «Камінний хрест», «Вавилон ХХ»  та інших цікавих художніх фільмах.Х

                   ТАЛАНТ З ЧОРТОРИЇ

85-літтю від дня народження

Івана Миколайчука присвячено

 

Че́ремош хвилі котив дзвінко-стрімко,

Де гори тримають карпатську блакить,

Там хлопець вродився – той легінь зі знимки,

Прийшов, щоб екранне безсмертя збудить…

 

Він став тим Іваном з гуцульського роду,

Що ту́гу трембіти в душі сокотав.

Для всього коханням зболілого люду

Марічку у сивих туманах шукав.

 

Очима вдивлявся глибоко – до де́на.

У них відбивались і радість, і біль.

Вся доля вкраїнська – свята і нужденна –

У ролі Шевченка розпізнана сіль.

 

Він – Фа́біан, справжній і вільний філософ,

Що з цапом іде крізь роки й Вавилон.

Козак він й мудрець; у руці його – посох,

Зриває з думок окупантський полон.

 

Він Слово любив і сопілку, і пісню.

І землю отчизни до серця тулив.

Івану в лещатах цензури затісно,

Актор для народу і правди прожив!

 

І хоч відлетів білим птахом у вирій,

Лишивши свій смуток на чорних полях.

Талант з Чорториї – і вічний, і щирий –

Живе в наших помислах й Божих світах…

Оксана Дяків, письменниця, м. Заліщики

 

  

 ВІЧНА МОЗАЇКА ПАРАДЖАНОВА

«Він був передовсім яскравою, надзвичайно яскравою індивідуальністю.

А режисура – це похідне, один із проявів його гістовимірного буття».

(Іван Драч, поет, кіносценарист).

 

9 січня 2024 року ми вшановували 100-річчя з дня народження Сергія Параджанова (9 січня 1924 року – 20 липня 1990 року) – українського та вірменського кінорежисера, сценариста, композитора, одного з яскравих представників хвилі українського поетичного кіно. За рішенням ЮНЕСКО, 2024-й був Роком цього геніального та оригінального митця світового рівня. Цьогоріч виповнилося 102 роки від дня народження Параджанова.

Народився митець у Тбілісі, а помер у Єревані, але його творчість упродовж двох десятиліть була пов’язана з Україною.

Свого часу Параджанов стверджував: «Усі знають, що в мене три вітчизни. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся помирати у Вірменії.

Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів би померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моч Батьківщина».

Авангардовий кінорежисер, сценарист, композитор Параджанов – творець всесвітньо відомої кінострічки «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського та сповненого поетики фільму «Колір гранату». Зазнавши політичного переслідування і пройшовши випробування радянськими таборами, режисер все ж зміг подарувати світу й інші видатні роботи: «Легенда про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб».

Легендарній постаті Сергія Параджанова присвячені цікаві й пізнавальні книги, з якими варто ознайомитися:

·                   «Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність: Твори, листи, документи архівів, спогади, статті, фотографії» (Упорядники Р. Корогодський, С. Щербатюк);

·                   «Сергій Параджанов. Більший за легенду» авторів Івана Дзюби та Марти Дзюби;

·                   Збірник статей і документів «Сергій Параджанов і Україна» (Упорядник і редактор Л. Брюховецька) та інші. 

У дослідженнях зазначається, що Сергій Параджанов не знімав фільми в звичному розумінні цього слова, а наче ткав полотна з візуальної поезії, де замість ниток використовував людські пристрасті, етнічні коди та застиглий час. Його творчість – це не вікно у світ, це вітраж, крізь який буденне світло заломлюється у фантастичні візерунки.

«Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим – і став привабливим, я заздрив розумним – і став несподіваним», –  зазначав кінорежисер.

Його метод можна порівняти з роботою археолога, який знайшов стародавню амфору і замість того, щоб просто поставити її на полицю музею, змушує її знову зазвучати голосами минулого.

У фільмі «Тіні забутих предків» він змив із карпатської культури пил етнографічних довідників. Гуцульщина Параджанова – це не просто локація, це космічний корабель, витесаний із дерева, що летить крізь тумани вічності. Кожен кадр тут дихає, кожна хустка на голові жінки – це стяг пристрасті, а кожна трембіта – артерія, крізь яку стікає туга за недосяжним.

Якщо радянське кіно вимагало «правди життя», яку часто плутали з сірістю, Параджанов сповідував правду краси. Його шедевр «Колір граната» не розповідає історію поета Саят-Нови словами, він транслює її через колір і жест.

Гранат, що стікає соком на біле полотно – це не просто фрукт, а рана митця, поезія, що кровоточить у байдужий світ. Книги, сторінки  яких гортає вітер, це – вікна в минулі життя, які ми намагаємося втримати, але які невблаганно вислизають крізь пальці. Кадр як ікона. Параджанов позбавив камеру звичного руху, перетворивши екран на живий колаж. Його кадри – це коштовні камені, які він розсипав перед глядачем, змушуючи нас не стежити за сюжетом, а входити в стан медитації.

Радянська система намагалася зачинити цей заколотний дух у тісній клітці тюремних таборів.

Митець писав: «У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше трьох судимостей. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили.

Біографія… Я не дуже-то пам’ятаю мою біографію. Що моя біографія? Горе – ось це вічна її форма. Арешт минув, я можу щось підсумувати, обернувся – бачу старість».

Але Параджанов продемонстрував, що справжню свободу неможливо обмежити стінами тюрми.

Сергій Параджанов залишив по собі кінематограф, який неможливо наслідувати, бо не можна скопіювати чужу інтуїцію. Він навчив українське та світове кіно не просто дивитися, а бачити.

Він зібрав розрізнені уламки людської культури, релігійних ритуалів та особистих болів і виклав із них мозаїку, яка досі світиться у темряві кінозалів. І поки цей колір граната палає на екранах, параджановський всесвіт продовжує розширюватися, нагадуючи нам, що мистецтво – це єдина магія, яка спроможна перемогти час.

Оксана Дяків, письменниця, м. Заліщики

На фото: учасники зйомок фільму «Тіні забутих предків»

ІВАН МИКОЛАЙЧУК ЯК ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО (85 років від дня народження)

 #85_років_Івану_Миколайчуку

#Памятні_дати

Іван Миколайчук як обличчя українського поетичного кіно

15 червня 2026 року виповнилося 85 років від дня народження видатного українського митця Івана Миколайчука. Народившись у багатодітній родині на Буковині, він із дитинства ввібрав народні традиції, що згодом визначило стиль його творчості. 

Після Чернівецького музучилища закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого.

Ще студентом Миколайчук зіграв Тараса Шевченка у фільмі «Сон», а справжнє світове визнання здобув завдяки ролі Івана Палійчука в шедеврі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Ця стрічка, створена за мотивами повісті М. Коцюбинського, виборола 39 міжнародних нагород і стала візитівкою українського кінематографа.

Загалом актор зіграв понад 30 ролей, зокрема у культових картинах: «Білий птах з чорною ознакою» (співавтор сценарію); «Пропала грамота»; «Захар Беркут» та ін. Миколайчук також яскраво проявив себе як режисер, створивши знаменитий фільм «Вавилон ХХ».

Через прагнення популяризувати українську культуру митець постійно зазнавав утисків і заборон з боку радянської цензури. Попри те, що життя Івана Миколайчука обірвалося всього у 46 років, його величезна спадщина залишається фундаментом національної ідентичності, а його ім’я сьогодні носять вулиці, премії та кінофестивалі.

З нагоди 85-річчя від дня народження на сусідній Буковині вшанували пам’ять видатного українського актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука. У стінах Чернівецького художнього музею відкрили виставку «Іван із Чорториї». Головною подією став масштабний V Міжнародний фестиваль глядацького кіно «Миколайчук OPEN».  У рідному селі актора Чорториї відбувся традиційний культурно-мистецький захід «На гостини до Івана» на базі Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука.

У рамках вшанування ювілею Івана Миколайчука була видана книга «На віче Іван Вічний кличе», куди увійшли вірші-присвяти та спогади про незабутнього буковинця, його колег, друзів. Презентація цього видання відбулася у двох бібліотеках м.Чернівці. Співавторкою збірника стала бібліограф Заліщицької міської бібліотеки Оксана Дяків. Опубліковано тексти, вірші О. Дяків про Івана Миколайчука та про видатного кінорежисера, творця «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Цей легендарний творчий тандем стояв біля витоків українського поетичного кіно. Їхній творчий союз став знаковим для національної культури, а дружба переросла у глибоке взаємне захоплення талантами.

У Заліщицькій міській бібліотеці представлені книги, присвячені Іванові Миколайчуку та Сергію Параджанову, їхнім біографіям і творчості:

–       Миколайчук, І. Сценарії / Упорядник М. Є. Миколайчук; вступ. ст. Л.І. Брюховецької. – К. : Ред. журн. «Міжнар. туризм», 2008. – 544 с.

–       Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії / Упоряд. : М. Є. Миколайчук. – К. : Мистецтво, 1991. – 399 с.

–       Бережко-Камінська, Ю. Сергій Параджанов. Режисер свого життя / Ю. Бережко-Камінська. – Київ : Саміт-Книга, 2024. –272 с.

–       Параджанов, С. Злет, трагедія, вічність: Твори, листи, документи архівів, спогади, ст., фот. / Упоряд. : Р. М. Корогодський, С. І. Щербатюк. – К.  : Спалах ЛТД, 1994. – 280 с.

–       Сергій Параджанов і Україна. Збірник статей і документів. / Упорядник ті редактор Л. І. Брюховецька. – Вид. 2-е. – К.: Києво-Могилянська академія, 2015. – 288 с.

–       Дзюба, І., Дзюба, М. Сергій Параджанов. Більший за легенду. – К. : Духі літера, 2021. – 224 с. (Серія «Постаті культури»).

Запрошуємо читачів до активного й зацікавленого читання цих видань!

Непересічний внесок подружжя Петра Івановича та Ірини Олексіївни Ковальчуків у літературу та культуру України

 

Непересічний внесок подружжя Ковальчуків

у літературу та культуру України

   Є в нашому житті люди - як ріки... Вони торують своє земне русло крізь круті й пологі береги, наповнюють світ непроминальною красою душі, залишають після себе дітей і внуків, своїх учнів, друзів, знайомих, колег, з якими діляться, яким передають у спадок силу власного творчого духу, підтримавши їхні здібності й таланти, залишаючи теплий вогонь спогадів про численні зустрічі й розмови, напутні слова, про любов до праці розуму...

Саме такими Людьми з великої літери були наші заліщани Петро Іванович та Ірина Олексіївна Ковальчуки. У вінок шани творчим особистостям була вплетена подія, яка відбулася 16 червня 2026 року в читальній залі Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки - зустріч-діалог "ТВОРИВ У ЦАРИНІ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ".

Захід присвятили 95-річчю від дня народження Петра Івановича Ковальчука, письменника-романіста, редактора, журналіста, члена Національної спілки письменників України, а також на вшанування 30-ї річниці з часу відходу нашого талановитого земляка у Вічність. Він - автор історичних романів "Чисті криниці", "Ростиславичі", "Отрок князя Василька", "Полювання на дика", публіцистики, новелістики, драматургічних творів.

Подія була приурочена і 95-літтю від дня народження Ірини Олексіївни Ковальчук, дружини письменника, вчительки української словесності, письменниці, яка видала дві книги про життя і творчість письменника "Сонцелюб над Дністром", "Живий у слові", створила кімнату-музей на честь романіста.

На початку події всі її учасники схилили голови під час хвилини мовчання на вшанування світлої пам'яті непересічного подружжя Ковальчуків. Пом'янули всіх наших захисників та захисниць, цивільних, які загинули під час російсько-української війни.

Того дня читальна зала міської бібліотеки була заповнена гостями. Моя щира й безмежна вдячність - усім друзям рідного слова, любителям української літератури, які завітали червневого дня на захід і вшанували пам'ять розумних й творчих заліщан - особистостей, які внесли свій визначний вклад у розвиток української культури, літератури, мови, історії.

Під час цієї урочистості голова Спілки слов'янських письменників України, член Національних спілок письменників, журналістів, краєзнавців України, голова комітету Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Петра Ковальчука Володимир Барна вручив Дипломи лавреатам цієї премії в 2026 році, письменникам, літературознавцям Івану Бандурці та Оксані Дяків, відзначивши творчі роботи цих авторів-дослідників, присвячені вивченню літературної, публіцистичної, драматургічної спадщини, біографії романіста, автора книг на історичну тематику Петра Ковальчука, а також лавреатом премії став і редактор, публіцист, відповідальний секретар обласної газети "Свобода" Віктор Уніят.

     Грамоту від Всеукраїнського фонду культури отримала директор Заліщицької бібліотеки Марія Рудик, яка була ведучою цієї зустрічі.

Моя щира вдячність абсолютно всім, хто прийшов і приїхав, виступив, поділився спогадами, добрим словом, поезіями, своїми думками. Крім мого виступу з презентацією бібліографічного покажчика про Петра Ковальчука "Творив у царині історичної прози", слово мали: педагоги, лавреати премії імені Петра Ковальчука попередніх років Марія Шмельова та Василь Дяків Дяків Василь , активна учасниця "Читацької вітальні", заступник начальника відділу економічного розвитку та інвестицій Заліщицької міської ради Ірина Гишка.

Виступали гості з Тернополя: письменники Володимир Барна, Володимир Остап'юк, Петро Бандурка, який подарував нашій бібліотеці дві свої книги, поетеса з Товстого Ольга Кухта, історик-дослідник, автор численних фоліантів Михайло Сопилюк, педагог, поетеса Надія Сопилюк.

Чудовою піснею привітав учасників події та лавреатів премії 2026 року заслужений діяч естрадного мистецтва України Сергій Костюк.

Технічно забезпечував захід Ігор Дронь.

Тож нехай такі постаті, як Ірина та Петро Ковальчуки, а також рідне українське слово, книги завше єднають і надихають нас...

                            *** *** ***

Люди живуть доти, доки ми шануємо пам'ять про них...

16 червня 2026 року учасники творчої літературної зустріч-діалогу "ТВОРИВ У ЦАРИНІ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ" відвідали на міському цвинтарі могили подружжя Ковальчуків - Петра Івановича та Ірини Олексіївни, творчих і талановитих особистостей, які вкладали свою працю, знання, вміння й таланти у редакторську, журналістську діяльність, оскільки Петро Іванович десять років був редактором районної газети "Колос" у Заліщиках, сімнадцять років працював власним кореспондентом обласної газети "Вільне життя" в Тернополі, написав цілу низку історичних романів, а Ірина Олексіївна була педагогом, навчала дітей рідної української мови, а потім стала письменницею, хранителькою і популяризаторкою творчості Петра Івановича Ковальчука.

Світла пам'ять нашим землякам... Нехай горять свічки, а наші молитви за Петра Івановича та Ірину Олексіївну зринуть у Царство Небесне, де витають їхні щирі душі, які були широко відкриті до людей... 

Оксана Дяків, заслужена журналістка України, бібліограф Заліщицької міської бібліотеки

НА СТИКУ РАЦІО ТА ЕМОЦІЙ: про поетичну збірку автора Ігоря Ярового «ВІЛЬНИЙ ХУДОЖНИК BACKHADABA»

 

11.062026     Заліщицька міська центральна публічна бібліотека отримала для читачів дарунок від автора Ігоря Ярового його збірку поезій «Вільний художник BackhaDaba». 

На стику раціо та емоцій

      У сучасному літературному процесі поява авторів, які поєднують у собі точне наукове мислення та емоційну напругу поетичного слова, завжди є подією знаковою. Нова збірка віршів Ігоря Ярового «Вільний художник BackhaDaba» 2026 року, яка побачила світ у видавництві ТОВ «Прінтту» (Київ), – це не просто зріз душевних переживань, а погляди, позиція людини, яка зуміла зберегти право на внутрішню свободу в епоху жорстких прагматичних рамок.

     З одного боку, автор – викладач, науковець, автор понад 100 науково-методичних праць, педагог із багаторічним досвідом у сфері освіти та управління, а з іншого боку, він – «Вільний художник», який відпускає на волю емоції, що не піддаються жодному економічному аналізу.

     Літературна тканина віршів Ігоря Ярового нагадує живопис імпресіоністів. Якщо в науковій діяльності автор, швидше всього, оперує точними графіками та стратегіями, то в поезії його головним інструментом стає світлотінь людських почуттів.

     Вірші збірки – це не штучно сконструйована рима, а живий сплеск емоцій. Автор пише про пережите, відчуте, вистраждане та вистояне. Він використовує образи світла, адже життєві кризи – це етапи перед народженням нової сили. До слова, кожен вірш у збірці унаочнений живописним  малюнком, який передає його основний зміст.

     У часи, коли штучний інтелект та масова культура продукують тонни конвеєрного тексту, поезія Ігоря Ярового залишається антропоцентричною, тобто зосередженою на людині:

   Ти можеш на слово не вірить мені,

   Я тебе не вмовляю жити в вогні.

   Але силу в собі ти все ж віднайди,

   Щоби шлях свій достойно пройти.

                       (Вірш «Достойний шлях»)

      У книжці розміщене післяслово-звернення до читачів самого автора та цікава передмова під назвою: «Чи може солдат бути Сократом? Поезія про вільного художника та про сенс життя», яку написала письменниця, науковиця, піснярка, книжкова оглядачка Саня (Олександра) Малаш.

     З її творчістю знайомі студенти та викладачі м. Заліщики, користувачі Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки, які свого часу мали чудову нагоду спілкуватися онлайн із пані Санею під час творчої презентації, яку модерувала бібліограф книгозбірні й письменниця Оксана Дяків.

     Професійна діяльність автора Ігоря Ярового – стратегічне управління, менеджмент, маркетинг, фінанси – парадоксальним чином допомагає його поезії. Рядки Ярового передають досвід людини, яка знає ціну відповідальності у реальному світі та обирає здатність не зраджувати власній душі:

   Освячену воскову свічку

   У церкві поставлю за правду,

   Помолюся Богові щиро, як вмію,

   І далі по ниві життєвій піду…

                      («Вірш «Доле моя»)

    Автор став лавреатом таких фестивалів, як «Кришталевий дельфін» (Одеса), «ART-ENERGY» (Київ) та «Сузір’я Лева». Його поетична енергетика (те саме Art-Energy) – це поєднання зрілої мудрості та юнацького романтизму.

    Збірка поезій «Вільний художник BackhaDaba» Ігоря Ярового – приклад того, як життєва дисципліна та інтелект науковця можуть стати оправою для його поетичної творчості.

    Запрошуємо користувачів нашої книгозбірні до уважного та вдумливого читання!

            Оксана Дяків, бібліограф, заслужений журналіст України