Іван Миколайчук пише сценарій. Початок 1980-х років. Фото Олександра Бронштейна.
ТАЛАНТ З ЧОРТОРИЇ
85-літтю від дня народження
Івана Миколайчука присвячено
Че́ремош хвилі котив дзвінко-стрімко,
Де гори тримають карпатську блакить,
Там хлопець вродився – той легінь зі знимки,
Прийшов, щоб екранне безсмертя збудить…
Він став тим Іваном з гуцульського роду,
Що ту́гу трембіти в душі сокотав.
Для всього коханням зболілого люду
Марічку у сивих туманах шукав.
Очима вдивлявся глибоко – до де́на.
У них відбивались і радість, і біль.
Вся доля вкраїнська – свята і нужденна –
У ролі Шевченка розпізнана сіль.
Він – Фа́біан, справжній і вільний філософ,
Що з цапом іде крізь роки й Вавилон.
Козак він й мудрець; у руці його – посох,
Зриває з думок окупантський полон.
Він Слово любив і сопілку, і пісню.
І землю отчизни до серця тулив.
Івану в лещатах цензури затісно,
Актор для народу і правди прожив!
І хоч відлетів білим птахом у вирій,
Лишивши свій смуток на чорних полях.
Талант з Чорториї – і вічний, і щирий –
Живе в наших помислах й Божих світах…
Оксана Дяків, письменниця, м. Заліщики
«Він був передовсім яскравою, надзвичайно яскравою
індивідуальністю.
А режисура – це похідне, один із проявів його
гістовимірного буття».
(Іван Драч, поет, кіносценарист).
9 січня 2024 року ми вшановували 100-річчя з дня
народження Сергія Параджанова (9 січня 1924 року – 20 липня 1990 року) –
українського та вірменського кінорежисера, сценариста, композитора, одного з
яскравих представників хвилі українського поетичного кіно. За рішенням ЮНЕСКО,
2024-й був Роком цього геніального та оригінального митця світового рівня.
Цьогоріч виповнилося 102 роки від дня народження Параджанова.
Народився митець у Тбілісі, а помер у Єревані, але
його творчість упродовж двох десятиліть була пов’язана з Україною.
Свого часу
Параджанов стверджував: «Усі знають, що в мене три вітчизни. Я народився в
Грузії, працював в Україні і збираюся помирати у Вірменії.
Не знаю, що
чекає на мене, але знаю, що хотів би померти в Україні. Хоч би там як, а я їй
багато чим завдячую. Вона велика друга моч Батьківщина».
Авангардовий кінорежисер, сценарист, композитор
Параджанов – творець всесвітньо відомої кінострічки «Тіні забутих предків» за
однойменною повістю Михайла Коцюбинського та сповненого поетики фільму «Колір
гранату». Зазнавши політичного переслідування і пройшовши випробування
радянськими таборами, режисер все ж зміг подарувати світу й інші видатні роботи:
«Легенда про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб».
Легендарній постаті Сергія Параджанова присвячені цікаві й пізнавальні книги, з якими варто ознайомитися:
·
«Сергій
Параджанов. Злет, трагедія, вічність: Твори, листи, документи архівів, спогади,
статті, фотографії» (Упорядники Р. Корогодський, С. Щербатюк);
·
«Сергій
Параджанов. Більший за легенду» авторів Івана Дзюби та Марти Дзюби;
·
Збірник
статей і документів «Сергій Параджанов і Україна» (Упорядник і редактор Л. Брюховецька)
та інші.
У дослідженнях зазначається, що Сергій
Параджанов не знімав фільми в звичному розумінні цього слова, а наче ткав полотна з візуальної поезії, де замість
ниток використовував людські пристрасті, етнічні коди та застиглий час.
Його творчість – це не вікно у світ, це вітраж, крізь який буденне світло
заломлюється у фантастичні візерунки.
«Мною все життя рухає заздрість. Я
заздрив красивим – і став привабливим, я заздрив розумним – і став
несподіваним», – зазначав кінорежисер.
Його метод можна порівняти з роботою
археолога, який знайшов стародавню амфору і замість того, щоб просто поставити
її на полицю музею, змушує її знову зазвучати голосами минулого.
У фільмі «Тіні забутих предків» він
змив із карпатської культури пил етнографічних довідників. Гуцульщина
Параджанова – це не просто локація, це космічний
корабель, витесаний із дерева, що летить крізь тумани вічності. Кожен
кадр тут дихає, кожна хустка на голові жінки – це стяг пристрасті, а кожна
трембіта – артерія, крізь яку стікає туга за недосяжним.
Якщо радянське кіно вимагало «правди
життя», яку часто плутали з сірістю, Параджанов сповідував правду краси. Його шедевр «Колір
граната» не розповідає історію поета Саят-Нови словами, він транслює її через
колір і жест.
Гранат, що
стікає соком на біле полотно – це не просто фрукт, а рана митця, поезія, що
кровоточить у байдужий світ. Книги,
сторінки яких гортає вітер, це – вікна
в минулі життя, які ми намагаємося втримати, але які невблаганно вислизають
крізь пальці. Кадр як ікона.
Параджанов позбавив камеру звичного руху, перетворивши екран на живий колаж.
Його кадри – це коштовні камені, які він розсипав перед глядачем, змушуючи нас
не стежити за сюжетом, а входити в стан медитації.
Радянська система намагалася
зачинити цей заколотний дух у тісній клітці тюремних таборів.
Митець писав: «У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше трьох
судимостей. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене
кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили.
Біографія… Я не дуже-то пам’ятаю мою біографію. Що моя біографія? Горе –
ось це вічна її форма. Арешт минув, я можу щось підсумувати, обернувся – бачу
старість».
Але Параджанов продемонстрував, що справжню свободу неможливо обмежити стінами
тюрми.
Сергій Параджанов залишив по собі
кінематограф, який неможливо наслідувати, бо не можна скопіювати чужу інтуїцію.
Він навчив українське та світове кіно не просто дивитися, а бачити.
Він зібрав розрізнені уламки
людської культури, релігійних ритуалів та особистих болів і виклав із них
мозаїку, яка досі світиться у темряві кінозалів. І поки цей колір граната палає
на екранах, параджановський всесвіт продовжує розширюватися, нагадуючи нам, що
мистецтво – це єдина магія, яка спроможна перемогти час.
Оксана Дяків,
письменниця, м. Заліщики
На фото: учасники
зйомок фільму «Тіні забутих предків»
Немає коментарів:
Дописати коментар