Юний поет Станіслав Канигін подарував свою збірку віршів "Думи на папері" Заліщицькій міській бібліотеці

 

Юний поет Станіслав Канигін подарував Заліщицькій бібліотеці свою збірку поезій «Думи на папері». Станіслав живе у Заліщиках і здобуває освіту в Заліщицькій державній гімназії. Читає багато художніх і науково-популярних книг. Цікавиться музикою. З 15 років у свій вільний час займається поетичною творчістю, вивчає доробки відомих українських поетів: Ліни Костенко, Лесі Українки та інших авторів. Його перша поетична збірка передає роздуми про світ навколо нас. Частина віршів присвячена російсько-українській війні, адже батько Станіслава – Олександр Канигін – діючий військовослужбовець, який зараз воює на Покровському напрямку. Кожен вірш із книжки "Думи на папері", яка побачила світ у 2026 році за редакцією письменниці, редакторки Оксани Дяків, — це відбиток думок, почуттів, мрій і переживань автора. Сторінка за сторінкою перед читачем відкривається світ молодої людини, яка вже сьогодні знаходить у слові спосіб говорити про важливе.

📚 Творчість, якою діляться, продовжує жити в серцях інших.

Дмитро Павличко (1929–2023) – видатний український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, громадсько-політичний діяч. ПІСНЯ «ДВА КОЛЬОРИ» – ГОЛОС УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

 #Українські_письменники

 У вересні народився Дмитро Васильович Павличко (1929–2023) – видатний український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, громадсько-політичний діяч. Сьогодні хочемо торкнутися однієї з цікавих сторінок його творчості – пісенної та відвідин Дмитром Павличком нашого міста Заліщики.

«ДВА КОЛЬОРИ» – ГОЛОС УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

 Понад 60 років тому народилася пісня «Два кольори». Її створили композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. А надихнулися творці цієї надзвичайно відомої української пісні зустріччю з молодою буковинкою Любою Молдован.

 Ось як згадував про ту подію Дмитро Павличко: «У 1964 році в Києві відбувався черговий республіканський з’їзд комсомолу. Ми з Олександром Білашем були делегатами, нудьгували, оглядалися навкруги…

Я побачив перед собою гарні плечі гарної жінки. Це була тодішня ланкова-кукурудзівниця зі села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором економічних наук). Люба приїхала у маминій, а може, й бабусиній шеляновій чорній хустці з великими червоними трояндами.

І я нагадав собі такі хустки у моєму селі Стопчатові, що у Косівському районі на Івано-Франківщині. Нагадав і вишивані сорочки, в яких сам ходив. Хустка Люби навіяла мені спогад про батькову улюблену пісню. Від тих спогадів я на тому з’їзді на колінах написав першу строфу:

 Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними,

Червоними і чорними нитками…

 Кажу другові: «Сашо, пишеться пісня!» Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Ми вискочили з «урочистості» й поїхали до Будинку творчості композитора у Ворзелі, що під Києвом. Там для праці та натхнення стояв рояль (поет Дмитро Павличко та композитор Олександр Білаш - на першій світлині, на іншому фото - Люба Молдован). Пісня народилася за півгодини.

Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав пісню під час художньої ради на Українському радіо.

"Партійно-радянська цензура “Два кольори” охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Адже вони у своєму репертуарі мали подібну пісню, ми з Білашем про це не знали. Там були такі слова: “Наш прапор червоно-чорний, А червоний – то добро, а чорний – пекла дно…” - згадував Дмитро Павличко.

"Через якийсь час мене і Сашка кадебісти запросили в партійну школу на вечерю. Ось там два чекісти почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. Попередили: “Ми знаємо, хто ти та звідкіля. І не викручуйся!” А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: “Ти з Полтавщини, а Дмитро Васильович з Галичини…” Проте Білаш був розумним чоловіком і не побоявся сказати: “А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні!? Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!”

Потім співак Дмитро Гнатюк записав пісню на радіо. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу. Пісня полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди…»

Михайло Маслій, відомий тернопільський журналіст, нині - киянин, енциклопедист, мистецтвознавець, автор тритомника «Золотий вік української естради», писав так: «Пісня «Два кольори», завдячуючи задушевності, ліричності, мелодійності, фактично стала народною, тож її любитимуть завжди. Вона українська за духом, за суттю. Її важко перекласти іншими мовами, адже сорочка-вишиванка, оберіг – це споконвічні українські традиції, народні символи. Саме з таких почуттів, як любов і щастя, сум і журба, радість і печаль, складається людське життя. І вони життєво поєднуються та переплітаються, як червоні й чорні нитки на рідному до болю маминому вишитті…» 

* * *

Тема «Двох кольорів», що є однією з найвідоміших українських пісень, яку дуже люблять у світі, подекуди вважають народною, звучала під час зустрічі з Дмитром Павличком на початку березня 2019 року, в Заліщицькій державній гімназії Тернопільської області.

До слова, Дмитро Васильович відвідував Заліщики кілька разів.

Зокрема, під час іншої зустрічі, на яку поет прибув разом із поетом та журналістом Володимиром Барною, він побував у кімнаті-музеї письменника, члена Національної спілки письменників України, редактора районної газети, журналіста, автора історичних романів Петра Ковальчука, зустрічався з його дружиною, авторкою книг Іриною Ковальчук, про яку відгукувався дуже щиро й тепло.

Під промовистим гаслом: «Україно, моя Україно, я для тебе на світі живу!» пройшла цікава й пам’ятна розмова у березні 2019 року педагогів закладу освіти у Заліщиках, гімназистів, представників громадськості з відомим українським поетом, перекладачем, літературним критиком, публіцистом, дипломатом, громадсько-політичним діячем, лавреатом Національної премії імені Т. Шевченка, Героєм України Дмитром Павличком. Адже творчість автора вирізняється й захоплює читачів щирістю, красою художнього слова та водночас простотою, за якою ховаються глибокі думки автора.

Незважаючи на свій вік (того 2019 року Дмитру Васильовичу виповнювалося 90 років), автор проводив цілу низку зустрічей зі свідомою молоддю та відповідальними громадянами України.

Дмитро Павличко активно займався громадсько-політичною діяльністю. Він пристрасно й рішуче відстоював інтереси суверенної України та її народу.

Дмитро Васильович свого часу став одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, першим головою Товариства української мови імені Шевченка, неодноразово обирався народним депутатом України. Дмитро Васильович розповів юнацько-дорослій авдиторії про один із найважливіших епізодів у новітній історії України – про Акт проголошення незалежності України. Того дня в гімназії він окреслив передумови створення цього важливого документа, його значення для становлення держави та наслідки його прийняття для утвердження самостійної та незалежної України. Він був одним з авторів Декларації про державний суверенітет України та першої зовнішньополітичної доктрини самостійної держави.

Заліщицька бібліотека того дня організувала в гімназії виставку книг Дмитра Павличка.

У Заліщицькій міській бібліотеці представлені книги Дмитра Павличка. Запрошуємо читачів до зацікавленого і вдумливого читання! 

Підготувала Оксана Дяків,

бібліограф, заслужений журналіст України

Презентація. КНИГА «КОЛИ НЕ СТУКАЮТЬ У ДВЕРІ: 25 ІСТОРІЙ ПРО РОСІЙСЬКУ ОКУПАЦІЮ» – ЦЕ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЖИВОЇ ПАМ'ЯТІ

           Книга «Коли не стукають у двері:

          25 історій про російську окупацію» –

          це збереження живої пам'яті

        25 серпня 2026 року в читальній залі Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки відбулася особлива зустріч з авторками книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», яка розповідає про 25 історій-свідчень українців, які пережили окупацію ворога під час російсько-української війни, з 9 областей України.

       Презентація проходила за участю співавторок цієї книги Тетяни Черепанової й Анастасії Козак, а також Марини Супрун, представниці «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» (м. Київ), Володимира Ханаса з Тернополя, краєзнавця, громадського діяча, регіонального координатора Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA на Тернопільщині, та Ігоря Войцехівського, координатора марафону документальних фільмів «Синьо-жовта стрічка».

       Представила гостей директорка Заліщицької міської бібліотеки Марія Рудик. До учасників імпрези  звернувся Володимир Ханас та надав слово Марині Супрун.

       

Майже сорок запрошених гостей із Заліщицької й Товстенської громад зацікавлено й уважно слухали виступи Анастасії Козак (її розповідь у книзі під назвою «За кордоном не вистачає капців») і Тетяни Черепанової (свідчення «Місто, у яке я не повернуся»).

       Вихід у світ книжки «Коли не стукають у двері» ініціювала та видала її Громадська організація «Східноукраїнський центр громадських ініціатив».

       Анастасія Козак на час початку повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року працювала в бібліотеці м. Херсон, а вчителька української мови та літератури Тетяна Черепанова навчала дітей у місті Бердянськ.       

Молодим українкам, їх рідним, мешканцям цих міст довелося пізнати жорстокість ворожої окупації, холод, нестачу їжі, відсутність зв’язку, в тому числі з рідними. Їм було дуже складно та небезпечно вибиратися крізь численні блок-пости ворога, виїжджати на підконтрольну Україні територію нашої держави.

       А Марина Супрун у віці 16 років разом із іншими мешканцями з села Ягідне на Чернігівщині фактично перебувала під час російської окупації в полоні, бо вороги силоміць утримували майже 370 цивільних жителів, серед яких були діти та люди похилого віку. Вони були зачинені в тісному підвалі місцевої школи площею менш як 200 квадратних метрів. Люди перебували в нелюдських умовах без доступу до нормальної вентиляції, повітря, питної води та санітарії. У підвалі та через наслідки полону загинуло 10 заручників, а загалом за час окупації росіяни вбили 17 цивільних жителів цього невеликого села. Авторки відповіли на запитання учасників зустрічі.

       До залу також звернувся зі своїм словом ветеран АТО Ігор Войцехівський, який наголосив на мужності й твердій проукраїнській позиції Марини Супрун, Анастасії Козак і Тетяни Черепанової. Він запропонував для перегляду документальний фільм «Сад пам’яті», присвячений реабілітації наших військовослужбовців у Карпатах та вшануванню пам’яті їхніх загиблих побратимів висаджуванням дерев. Гості подарували книги зі своїми автографами Заліщицькій міській бібліотеці та передали для Товстенської громади.

       Учасниця студії «Ліра», поетеса Ольга  Кухта вручила Анастасії Козак свою книгу віршів про війну для Херсонської бібліотеки.

       Хвилиною мовчання всі учасники події вшанували пам'ять полеглих захисників і захисниць України, а також загиблих від рук російського ворога цивільних жителів нашої держави.

       Сучасне видання «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію» і такі зустрічі служать збереженню живої історичної пам'яті. Книга дає голос звичайним цивільним людям різного віку і професій, які стали свідками та жертвами ворожої окупації. Книжка фіксує події «з перших уст», не даючи російській пропаганді переписати або приховати злочини загарбників. 

Оксана Дяків,

бібліограф Заліщицької міської бібліотеки,

заслужена журналістка України

 

Оксана Дяків "Ірина Ковальчук – дружина романіста Петра Ковальчука, письменниця, українська словесниця"

 

Ірина Ковальчук – дружина романіста

Петра Ковальчука, письменниця, українська словесниця

 Ірина Олексіївна Ковальчук – педагогиня, вчителька української мови та літератури, яка свого часу працювала інспектором Заліщицького районного відділу освіти, багато років була заступницею директора Заліщицької (тоді восьмирічної) школи № 2, чимало літ навчала дітей рідної мови та літератури у школі імені Осипа Маковея в Заліщиках. Усе своє життя пані Ірина була дотична до рідного українського Слова.

Вона стала опорою та підтримкою свого талановитого чоловіка, члена Національної спілки письменників України, автора історичних романів Петра Івановича Ковальчука.

Сама Ірина Олексіївна – авторка двох книг, створених у пам'ять про її чоловіка-письменника і журналіста, редактора Петра Ковальчука. Це такі видання, як: «Сонцелюб над Дністром» та «Живий у Слові». Вона – упорядниця книг письменника, виданих після його смерті. Ірина Ковальчук ініціювала премію імені Петра Ковальчука, яка понад десять років вручається щорічно літераторам, працівникам культури Тернопілля та України.

Статті Ірини Ковальчук були опубліковані в районній газеті «Колос», обласних газетах «Вільне життя» та «Свобода» (м. Тернопіль) та інших виданнях.

Ірина Олексіївна 2000 року в будинку в м. Заліщики по вул. Ольжича, 52, де жив її чоловік у дружному колі своєї сім’ї, автор історичних романів, створила кімнату-музей, присвячену письменникові Петру Ковальчуку.

Ірина Олексіївна була активною учасницею громадського життя Заліщанщини, приділяла велику увагу українській мові та літературі, історії й краєзнавству, завжди була активною учасницею творчих подій, зокрема діяльності літературно-мистецької вітальні «Дністрове перевесло» в рамках регіонального фестивалю «Дністрові зорі» за участю місцевих авторів, членів Національної спілки письменників України, краєзнавців та бібліотечних працівників з прикордонних наддністрянських районів (Заліщицького, Заставнівського, Городенківського). Мета таких зустрічей – популяризація українського слова, збереження літературних традицій краю та зміцнення культурних зв'язків між регіонами, розділеними річкою Дністер.

Сім’я Ковальчуків виростила сина Володимира. Ірина Олексіївна раділа успіхам своїх внуків Іринки і Володі, любила невістку Галину.

Завдяки її невтомній праці як дружини письменника після смерті Петра Ковальчука побачили світ його прозові, публіцистичні та драматургічні твори у книзі «Полювання на дика», роман «Чисті криниці». Також Ірина Олексіївна подбала про те, щоб на будинку, де жив письменник, в також на приміщенні редакції газети «Колос», де він працював редактором часопису, були встановлені меморіальні дошки на його честь.

Розумна, доброзичлива, впевнена, інтелігентна, наша краянка Ірина Ковальчук внесла і свою значну лепту в літературу і культуру Заліщанщини, Тернопілля й України.

У багатьох краян було чимало зустрічей і розмов, спілкування з Іриною Олексіївною. Завжди після таких зустрічей було тепло на душі. Пані Ірина завше осявала такі розмови теплою усмішкою. Такою вона й запам'ятається заліщанам.

У 2025 році бібліограф Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки, заслужена журналістка України Оксана Дяків підготувала до друку біографічно-бібліографічний покажчик про чоловіка Ірини Олексіївни – Петра Ковальчука. Назва видання – «Творив у царині історичної прози». І добре, що цей покажчик Ірина Олексіївна змогла отримати і прочитати. Бо для неї все життя сяяло світло Петра Івановича.

Пані Ірина народилася в березні 1930 року. 21 січня 2026 року у віці 95 літ Ірина Олексіївна відійшла у вічність.

Ось як написав про свою вчительку Володимир Варварчук: «Вона – Людина з великої букви... Та, яка сіяла розумне, добре, вічне впродовж всього свого життя. Завжди розуміла, співчувала підтримувала... Ми, випускники 10-Б класу 1971 року випуску, пам'ятатимемо нашу керівничку. Щиро вклоняюся нашій другій Мамі... Царство Небесне. Спочивайте з Богом. Щирі співчуття сину Володимиру, рідним, близьким, всім нам...»

У 2026 році в Заліщицькій бібліотеці за участю гостей з Тернополя відбувся велелюдний захід, присвячений Петру Івановичу та Ірині Олексіївні Ковальчукам з нагоди 95-ліття від дня їх народження.

На фотографіях: Ірина Олексіївна у створеній нею кімнаті-музеї в пам'ять про письменника Петра Ковальчука і пані Ірина під час виступу в Заліщицькій бібліотеці. 

Оксана Дяків, бібліограф Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки, заслужений журналіст України

Поет Олег Вістовський (10 серпня 1961 року – 21 березня 2020 року)

 

65 років від дня народження поета Олега Вістовського

(10 серпня 1961 року – 21 березня 2020 року)

        10 серпня виповнилося би 65 років від дня народження нашого талановитого земляка Олега Володимировича Вістовського, який народився 10 серпня 1961 року в селі Іване-Золоте (тоді Заліщицького району) Тернопільської області.

         Він – український поет, публіцист, перекладач, журналіст, член Національної спілки журналістів України (2011 рік), Наукового товариства імені Т. Шевченка (2012 рік), обласного літературного об'єднання Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України (2011 рік).

        Закінчив місцеву восьмирічку та Заліщицьку середню школу імені Осипа Маковея (1978 рік), Київське республіканське медичне училище № 2 (1983 рік) та факультет журналістики Львівського державного (тепер - національного) університету імені Івана Франка (1989 рік). Багато років працював як журналіст, завідувач відділу у районній газеті "Колос".

         Свої поезії друкував у альманахах «Вітрила», «Подільська толока», журналах «Літературний Тернопіль», «Золота Пектораль», «Бористен», газетах «Вільне життя плюс», «Літературна Україна», «Ровесник», «Свобода» (Тернопіль), «Молодий буковинець» (Чернівці), «Колос» (Заліщики) та інших.

Редактор видання КУНу «За променем сонця» (1994).

Двома виданнями у Чернівцях, у видавництві «Прут», вийшла збірка поезій «У стремені Дністра» (2000 та 2006 роки). Співавтор книги «З людьми і для людей» (2004 рік).

    Олег Володимирович був організатором і учасником літературно-мистецьких заходів Наддністрянського краю.

     О. Вістовський – лавреат літературно-мистецької премії імені Петра Ковальчука у номінації «Літературна та публіцистична творчість» за 2015 рік, Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича в номінації «Поезія. Добірки» (2016 рік), був нагороджений Почесною грамотою НСЖУ (2014 рік), грамотою Тернопільської літературно-мистецької фундації (2011 рік), подяками, грамотою Тернопільської обласної організації НСПУ.

       21 березня 2020 року Олег Вістовський вийшов з дому і не повернувся. 24 березня було повідомлено про його смерть. Похований на місцевому кладовищі в місті Заліщики Тернопільської області.

       Поезії Олега Вістовського відображають непроминальну любов автора до рідного краю та людей.

 

Краєзнавчо-меморіальна функція бібліотек: збереження пам’яті, ідентичності, стійкості. Вшанування Героїв російсько-української війни із Заліщицької громади та видатних особистостей, які жили, працювали в Наддністрянському краї, через краєзнавчу діяльність – випуск біобібліографічних покажчиків у Заліщицькій МЦПБ