Пам'яті Ганни Рудої (Мамалиги) та Петра Рудого (псевдо "Зозуля")

     Виповнилося 25 років з дати кончини моєї бабусі Ганни Семенівни Рудої (Мамалиги) (1915-1995). Цього року, на Покрову, виповниться 75 років загибелі мого діда Петра Степановича Рудого (1908-1945).
   Петро Рудий у боротьбі за рідну Україну віддав своє життя. 1945 рік став останнім у його житті. Він був заступником командира повстанського загону Миколи Котузяка (псевдо «Сокіл»). Цей загін брав участь у боях проти комуністичного режиму на території Заліщицького району.
    Загибель Петра Рудого на псевдо "Зозуля" у серпні 1945 року була трагічною: 37-річний Петро Степанович разом зі своїм побратимом 20-літнім Богданом Малюком та іншими учасниками національно-визвольних змагань потрапили під велику облаву енкавеесівців у районі Вербової (частина села Ворвулинці). Коли вороги звідусіль оточили ліс і почали його прочісувати, стрільці УПА Петро Рудий («Зозуля») і Богдан Малюк («Струм»), щоб не потрапити в їхні лабети, знищили себе, бо краще смерть, ніж зрада і полон. При цьому, за різними версіями, підірвали себе гранатою чи застрелилися. Цей факт зафіксовано у дослідницькому виданні Нестора Мизака «За тебе, свята Україно: Заліщицький повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА». - Книга третя. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – 420 с. – С. 383. 

СПОГАД СЕРЦЯ

Бабусю Ганно, серцем вас люблю...
І цьому почуттю не згинути ніколи!
Пригадую: за рученьку малу
Крутою стежкою водили в гори.
Де материнка і чебрець зроста,
Вказали ви мені жилавою рукою.
Молитись вчили: «Отче Наш» казать,
Як біди стрінуться в життєвім видноколі.
Та доля жінки згірклою була,
Як в молоді роки залишилась вдовою
І десять літ Уралу відбула –
Серед боліт із доньками чужою...
Там молодість утратила, красу
Під нагаєм колгоспного розбою.
В думках чекала, щоби час прийшов
І Україна досягла розвою.
Наперекір катам співала: «Ще не вмерла!..»
І «воронком» вкраїнку везли в Чердинь,
Слабку, знеможену, від горя чорну.
Макуху діти їли і крутили жорна...
Те сталінське тавро усе життя носила.
У рідному краю їй жить було несила,
Бо діти і вона – то «вороги народу»,
Хоч чоловік Петро загинув за Свободу!
*** *** ***
...А гострий біль ятрить донині,
Торкає серця струн глибинних:
Могила – у Ворвулинцях, в Заліщиках – могила:
Сім'ю життя тяжке навік зломило...
Та віриться, що й досі ви зі мною –
В молитвах щирих, в українській волі.

Оксана Дяків