Оксана Дяків "На Майдані"

                                         I
Революції гомін поміж прапорів на Майдані.
Подаровані радість і смутки, і сльози, і мрії.
Всі братерством стоять серед чорних від згарищ туманів,
Бо плекають нову, життєдайну вкраїнську надію…

Парадокс революцій за вільну без банди державу,
Проти влади, тітушок – їм в пеклі вогненнім горіти!
Бо майданівці гідно воюють за честь, не за славу,
Щоби, як європейці, жили їхні внуки і діти.

В казанах січових знов козак варить страву для сотні.
Закипає куліш під зірками Чумацького Шляху.
Піаніст партитуру душі пролистав… Незворотні
Відбуваються зсуви в склепінні небесного даху…

                                      II
Українська земля лемешами від бою поорана.
Її грудки від крові масні… Але ні! Не подолана!
Мати Божа схиляє над тим, хто на чатах, покров…
Проростає крізь біль та осколки вселенська любов…

Українські сини не впокорені силою мороку.
Їх чуби пахнуть потом, боями, вогнями і порохом.
Але янголи босі у них за спиною стоять –
Легкокрила опіка, Господня підтримка і рать.

Над розтерзаним світом зоря Вифлеємська зажевріє.
У сирітських очах поміж сліз, втрат, поранень надія є!
На вівтар Україна жертовно поклала життя,
Щоб без Ірода долі людей повести в майбуття!..      

Оксана ДЯКІВ

З нагоди вшанування шостої річниці Революції Гідності та загибелі Небесної Сотні 20 лютого 2020 року відбувся реквієм пам’яті «Пам’ятати, щоб жити…», присвячений усім борцям за волю і незалежність України

«Пам’ятати, щоб жити…»

Революція Гід­ності, Ге­рої Не­бесної Сотні назав­жди за­кар­бували не­про­­ми­наль­ний слід в історії Ук­раїнської дер­жави.

Нові надії та справжні ідеали, кардинальні рішення та жертовні вчинки змінили нашу менталь­ність, розпо­ча­ли та продовжують фор­мувати нашу нову політич­ну іден­тич­ність. Цей бо­лісний процес триває і сьо­годні…

З нагоди вшанування шос­тої річниці Революції Гідності та загибелі Не­бес­ної Сотні 20 лютого цьо­го року в залі Заліщи­цької районної ради і Залі­щицької райдержадміні­страції від­був­ся реквієм пам’яті «Пам’ятати, щоб жити…», присвя­чений усім борцям за волю і незалежність України.

Перед входом до зали були розгорнуті книжкові та ілюстровані виставки з фотографіями про Рево­лю­цію Гідності та заходи у Заліщиках на підтримку ки­ївського Майдану, інста­ляція фрагменту Майдану, з якими всі бажаючі мали змогу ознайомитись.

У вщент заповненій залі були присутні учасники АТО/ООС, родини заги­блих, волонтери, гості: Єв­геній Сафар’янс – молод­ший науковий співробіт­ник Му­зею Революції Гід­ності На­ціонального ме­мо­ріального комплексу Герої Небесної Сотні, м.Ки­їв, Любов Прядко – заступник директора Гні­динської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. П.Яцика Бориспільського району Київської області, парох церк­ви Покрови Пресвятої Бого­родиці Іван Сендзюк, ке­рівники орга­нів районної та міської влади, представ­ники гро­мад­ських орга­нізацій, ус­та­нов міста та сіл, сту­ден­тська та учнів­ська молодь.

Під звуки пісні «За Ук­раїну, за її волю» ведуча, авторка сценарію, дирек­тор Заліщицької районної централізованої бібліотеч­­ної системи Ольга Трака­ло запросила прапоро­нос­ців внести Державний та національний Прапори України Степана Наволь­сь­кого – голову районної ор­ганізації учасників анти­терористичної операції «Дні­стровський вал», го­ло­ву братства ОУН-УПА району, та Віталія Зварича – учасника АТО, «кіборга», переможця регіонально­го конкурсу «Людина року-2019». Учасники події уро­чисто виконали Державний Гімн України та під звуки дзво­нів хвилиною мовчання вшанували пам'ять Героїв, юних та сивочолих, які вчи­нили особливий подвиг та віддали найцінніше – своє життя – заради вільної не­за­лежної України.

Ольга Йосипівна у своє­му слові звернулась до за­ли: «Ми вшановуємо відва­гу, силу духу і жертовність тисяч спраглих життя, лю­бові та надії людей, які ви­йшли на мирний протест, відстоюючи честь та євро­пейське майбутнє Украї­ни…

У ракурсі трагічних подій – побиття студентів 29-30 листопада, криваве 1 грудня, ніч штурму з 10 на 11 грудня, парламент­сь­кий диктатор­ський день 16 січня, і, як наслідок, Вог­нехреща з коктейлями Молотова. Перші смерті 22 січня і апогей – 18, 19, 20 лютого – дні Небесної Сотні. 22-23-лютого Київ проводжав їх в останню путь. Під велелюдне скан­дування: «Герої не вми­ра­ють!» труни з тілами про­но­сили головною площею столиці. Так Україна про­ща­лася зі своїми Героя­ми...

Ті хлопці на Майдані йшли під кулі беркутівців. Вони – справжня націо­наль­на елі­та… Серед них і наші зем­ляки – Герої з Тернопіль­щини: Олек­сандр Капінос, Василь Мой­сей, Ігор Костен­ко, Устим Голоднюк, Назар Войтович, Тарас Слобо­дян, Василь Аксенин, Юрій Вер­бицький…»

На екрані в залі було про­демонстровано відео вис­тупів-звернень сина В.Ак­сенина та Сергія Вер­бицького, які подякували жителям нашого краю за пам'ять і закликали й на­далі робити все від нас за­лежне, щоб загибель Не­бесної Сотні не була да­ремною…

Педагог-словесник зі шко­­ли села Садки, поете­са Ганна Рибцуник нат­хнен­но прочитала автор­ську при­свя­ту Юрію Верби­цькому, а Ольга Ковбасен­ко вико­нала пісню трагіч­ного зміс­ту «Чорна квітка».

 У залі були присутні лю­ди, які брали участь у по­діях на Майдані в Києві: проте­стувальники, учасни­ки «За­лі­щицької сотні». Майже по всій країні були організовані центри та пун­кти допомоги Євро­май­да­ну. І в нашому місті, в селах району органі­зо­вували чис­­­ленні заходи, учасники яких дуже чутли­во реагува­ли на події у центрі Києва, допомагали, чим могли: зби­рали і пе­редавали гро­ші, одяг, хар­чі. Формува­лись групи для поїздок у Київ. Тоді україн­ський на­род був єдиним на хвилі всезагального патрі­отич­ного піднесення.

Учасники реквієму мали нагоду послухати присвяти учасників Революції Гід­ності про пам’ятні дні на Майдані: Любомир Кондуб палко читав власний вірш «Вітри перемін освятили Майдан», а Ігор Федірко виконав авторську пісню «Герої не вмирають!»

У Національному мемо­рі­­аль­ному комплексі Ге­роїв Небесної Сотні – Музеї Революції Гідності – ство­рено Літопис пам’ят­них по­дій, увічнені імена без­смерт­них Героїв.

О.Й.Тракало запросила до слова молодшого спів­робітника Музею Револю­ції Гідності Є.Сафа­р’янса, який прибув на за­прошення з Києва, та роз­повів про діяльність Му­зею, супрово­джуючи пока­зом слайдів, запросив присутніх у Київ для озна­йомлення з експо­зицією, поділився позитив­ними вра­женнями про музей у Гнідині, а також вручив для районної бібліо­теки книж­ку «Майдан. Пря­ма мова» і брошуру «Музей Майдану – це про свобо­ду».

Прозвучала пісня на сло­­ва Марії Потикевич-Забо­лотної «Чи є на світі ще така країна?» у вико­нанні квар­тету Заліщи­ць­кого агроко­леджу в складі: Світлани Тарасевич, Лю­бо­­ві Сопів­ник, Надії Ємчук та Люд­мили Атаманчук. 
До слова була за­проше­на Любов Прядко,  заступник директора ЗОШ І-ІІІ ст. із села Гнідин. Вона у спів­праці з головним ліка­рем Заліщицького об­лас­ного санаторію Петром Буринюком написала книгу «Герой» про Юрія Верби­цького. Любов Васи­лівна поділилася з присут­ні­ми про те, що видання було но­міноване і бере участь у конкурсі на Пре­мію Пре­зидента «Україн­ська книж­ка року». А Музей Револю­ції Гідності виявив бажан­ня надру­кувати книжку про Юрія Вербицького у вели­кому форматі з кольоро­вими фотографіями. Як підкрес­лила Любов Васи­лівна, триває активна по­шу­кова робота, у тому чис­лі про рідних Юрія Вер­биць­кого: про його діда Зе­новія Верби­цького, окру­жного рефе­рента ОУН-УПА Терно­пільської обла­сті. І сьогодні Майдан про­дов­жується у боротьбі за територіальну ціліс­ність Ук­раїнської держави. Нео­го­лошена жорстока війна забрала вже життя тисяч патріотів. І серед цього цві­ту є Герої із Заліщан­щини: Олег Гулько, Орест Квач, Володимир Мару­сич, Ста­ні­слав Лаврик, Петро Сло­бодян. Навіть повернув­шись до рідних домівок із пекла вій­ни, не витриму­ють тривог зболені серця наших кра­ян, і відходять вони із жит­тя, щоб долу­читись до Ге­роїв-по­бра­тимів із уже багатьох не­бес­них сотень. У залі були продемонстро­вані фото­графії померлих краян-учасників АТО, які після повернення додому відій­шли у Засвіти: Іван Качка (1968-2016), та Во­ло­димир Стратій (1964-2017) із м. Заліщики, Ігор Данилюк (1968-2018) із с.Головчинці, Анатолій Кар­­пець (1969-2018) із м.За­ліщики, Сергій Сака­люк (1994-2018) із с.Ши­півці, Сергій Хапіцький (1968-2019) із с.Зозулинці, Ігор Опалко (1967-2020), Борис Войчишин (1964-2020) та Андрій Джумага (1973-2020) із м.Заліщики, Ігор Рєзніков  (1967-2020)  із с.Солоне. Прозвучала пісня «Не твоя війна» у виконанні гурт­ківців Заліщицького ра­йонного будинку дитя­чої і юнацької творчості. Квар­тет агроколеджу на­тхнен­но заспівав «Йшла до Бога Україна».

Після закінчення Рево­люції Гідності дух Майдану залишився у бійцях до­бро­вольчих батальйонів, які першими стали на захист держави проти російської агресії на сході України, у численних волонтерських і громадських організа­ціях, що вийшли з Майдану і продовжують свою діяль­ність на підтримку воїнів АТО/ООС, їх сімей, пе­ресе­ленців  і т.д. «Сьо­годні нас зану­рю­ють у по­дії Ре­во­люції Гід­ності дії, думки і слова, мо­литви і вірші, які у фокусі те­пе­рішніх по­дій творять новітню ге­роїчну істо­рію Украї­ни», – наголо­сила ве­ду­ча заходу та за­просила до читання автор­ської присвяти героям-сучасни­кам «На Майдані» поетесу Оксану Дяків.

На завершення події па­рох церкви Покрови Пресвятої Бо­городиці, отець Іван Сен­дзюк очолив спільну ходу, поминальну молитву за Ге­роїв Небесної Сотні, Героїв України, яка відбулася біля стели Героям. 

Були запа­лені свічі пам’яті, покладе­ні квіти шани. Учасники події акапе­льно виконали духов­ний гімн   «Бо­же великий, єди­ний, нам Україну храни»…

Оксана ДЯКІВ,

Ольга ТРАКАЛО

ЇЇ РОЗКРИЛЕНІ ДОРОГИ (Рецензія, присвячена творчості поетеси Оксани Дяків)

Кажуть, коли людина тала­новита, то це видно по бага­тьох її спра­вах. Таке твер­дження стовід­сот­ково підходить до Оксани Дяків. Адже вона успішна журналістка та редактор­ка, її публіцис­тичні статті, літературо­знавчі есеї, науково-со­ціологічні до­слідження сягають ви­сокого рівня, гарно ма­лює, творить доволі якісну поезію.

Про виразну поміт­ність залі­щан­ки серед прес-медій­ної спільноти Тернопіль­щи­ни свідчать її численні нагороди й відзнаки. Це - "Золота ме­даль україн­ської журна­ліс­тики", По­чесний знак та кілька По­чесних грамот Національ­ної спілки жур­налістів України. Вона удостоєна звання заслу­женого жур­на­ліста Украї­ни. Редаго­ва­на нею впро­довж вісім­над­цяти років газета "Колос" належить до найбільш рей­тингових районок об­ласті.

Знаючи до найменших нюансів особливості жур­налістської праці, чітко ус­відомлюючи її суспільну значимість, вона так звер­тається до своїх колег: "Три­маєте перо ви замість плуга, /Старанно орете газетну борозну, /Шукаєте небо за видноколом…" Це образне визначення справ­жньої журналістики – креативної, натхненної, відповідальної. Саме та­кою є праця невеличкого редакційного колективу га­зети "Колос",  яка май­стер­но відображає бага­токолірний спектр сус­піль­но-політичного та культур­ного життя нашого краю.

Публіцистичні статті, есеї О. Дяків зосереджені у книзі "Душа тисячоліть шукає себе в слові". Дуже актуальним є її роздум "Виховати громадянина України", що пройнятий переживаннями за те, аби теперішні учні не стали згодом манкуртами, не відцуралися рідної мови, нашої історії, народних звичаїв та традицій. Для цього, вважає авторка, потрібна національна шко­­ла, яка повинна базу­ватися на українській пе­да­гогіці, на українській сис­темі національного ви­хо­вання. Стаття "Рідна мо­ва – ознака ідентичності" закликає плекати, обері­га­ти подароване нам Госпо­дом Слово. На жаль, ще трапляються непоодинокі випадки, коли його легко­важ­но заміняють брид­кою нецензурщиною, бру­тальним жаргоном та ка­ри­катурним сленгом, від чого, як виразилась Л.Кос­тенко, "на обличчі суспіль­ства лежить знак дебі­ліз­му". О. Дяків кваліфіковано окреслює шляхи, якими має рухатися українське шкільництво. Її умовиводи породжені не індеферен­тним спогляданням стелі, а відповідними знаннями й набутим досвідом. Вона ж бо закінчила Чортків­сь­ке педагогічне училище та філологічний факультет Чер­нівецького держав­ного університе­ту ім. Ю.Федь­ковича, працю­вала й продовжує навчати дітей у різних навчальних закладах. Їй є з ким пора­дитися, коли пи­ше на осві­тянські теми, ад­же її чоло­вік Василь Дяків – відомий ін­телектуал, заслужений вчи­тель Ук­раїни, модера­тор впровадження новіт­ніх педагогічних техноло­гій.

В есеях "П'ять книг Ма­рії Матіос: посланіє чи на­ціональний мазохізм?" і "Емма Андієвська: найяс­кра­віша авторка сюрреа­лістичних видінь" відмі­че­но найхарактерніші риси двох неймовірно талано­ви­­тих і загадкових май­стринь українського сло­ва. Вони, кожна по-своє­му, наче представляють паралельний літератур­ний світ. О.Дяків у доступ­ній, популярній формі значно полегшує сприй­нят­тя їх творів.

Відсвіт іншої яскравої грані таланту дивовижної умілиці долинув аж до Швей­царії, у висліді чого за дослідження причин і на­слідків масового виїзду  ук­раїнців на заробітки їй вислав подяку тамтешній науковий журнал.

Ті, кому пощастило по­бу­вати на презентаціях її поезії, переконалися, що вона вправно володіє не тільки пером, а й пензлем, бо вдало ілюструє вірші слайдами власноруч на­ма­льованих картин. Най­більше любить творити акварелі. Ось як вона ви­світлює це своє мистецьке уподобання і виражає його сутність: "Тонкі, надніжні барви на папері, /Легкі маз­ки – і тіні, і акценти… /Ху­дожник творить диво-ак­варелі… //Вода і фарби, і натхнення вітер… /В пастельних акварелях – думи світлі… "

Та все-таки О.Дяків най­повніше реалізує свій творчий потенціал у поезії. Її вірші високо поціновують шанувальники художнього слова. Цілком заслужено вона ще в 2015 році стала лавреаткою часопису "Лі­те­ратурний Тернопіль". Що більше, після тріумфаль­ного виступу того ж року в сто­личному Будинку пись­менників її визнання по­чало поширюватися й на всеукраїнський простір.

Вона гордо заявляє, що "сама на себе схожа". Хоч захоплюється віршами                  Л.Кос­тенко, В.Стуса, В.Симоненка, Т.Мельни­чу­ка і, звичайно, Т.Шевчен­ка, І.Франка, Лесі Ук­­раїн­ки, та нікого з них у верси­фі­каційному плані не на­слідує. А от їх полум'яний, самозречений патріо­тизм, безумовно, на неї ду­же впливає. Волелюб­ний національний дух вона також успадкувала від діда Петра Рудого – мужнього воїна УПА, та від бабусі Ганни – невгнутої му­чениці проклятого Ура­лу. Ця красива жінка ні­чим не нагадує мужепо­діб­них, войовничих амазонок чи валькірій. Як типова ук­раїнка, вона добра, лагід­на, ніжна. Але, коли над Україною нависла смер­тельна небезпека, тональ­ність її поезії зазвучала суворо і твердо: "Москов­ський чобіт топче Україну! /Наш бій священний – проти Сатани! //Несе Росія смерть синам, руїну, /І ят­рить смерч новітньої вій­ни…" Хто вбачає в цих, як і в деяких інших рядках з книги "Нескорені серця" певну декларативність, нехай затямить, що тоді, коли полягла Небесна Сотня, а вслід за нею по­ли­нули до Бога душі заги­блих на україно-російській війні, було не до вишуканої образності чи розгалуже­них асоціацій. Тому кожне слово поетки тут просте і зрозуміле, як посвист куль чи вибухи снарядів.

Вона вклала посиль­ний внесок у нашу майбут­ню перемогу. Її вірш "Хай Ангели захистять!" само­діяльний композитор і во­лон­тер Ярослав Грини­шин поклав на музику. Ві­деозапис пісні у прони­кли­вому виконанні Мари­ни Грабовецької переда­ли на фронт. Уже кілька років цей патріотичний і вод­ночас по-домашньому теплий солоспів підбадьо­рює захисників України, запевнює їх у неминучій зви­тязі, служить для них надійним оберегом: "Сол­дати, залишайтеся живі /Наперекір і обстрілам і "Градам", /На вас чекають квіти польові, /Дружина й діти, наречена й мати…" і т. п.

У ряді рецензій, відгу­ків, анотацій насамперед відзначається глибокий фі­лософський зміст поезії О.Дяків. І справді, вірші такого типу в неї добротні. Але, як на мене, їй більше пасують поривні, емоційні рефлексії душі. Як аргу­мент на користь щойно сказаного, наведу витяг із вірша "Лист на чужину": "Дитина я твоя, душі кро­винка, /Твій біль і смуток, твій щасливий час…/Батрацька чужина – біда безлика – /Надовго розлу­чила, мамо, нас…/Матусю! Ненько! Серце навпіл рветь­ся /На шмаття від невимовлених слів…/Коли ж приїдеш ти з чужого пек­ла /Й пригорнеш серед виплаканих днів?" Невтіш­ний плач дитини, покину­тої на роки матір'ю-заро­бітчанкою, не зворушить хіба тільки безнадійно зачерствілих.

У неї тепер також нема матері – і не буде вже ні­коли. Вірші, які вона при­свя­чує тій, з ким назавжди "пуповиною зв'язана", пов­ні невимовного смутку й жалю: "В краю нині ненька далекім: /Небесні версти подолано, /Ридають зі мною лелеки /За мами­ним рідним поглядом…"

Такі люди, як О.Дяків, – не­виправні романтики. Вони категорично не сприй­мають сірої буден­щини, інфантильності й мля­вості почуттів. Праг­нуть жити так, щоб "душею й серцем спопеліти". Їхня уява вимальовує ідеальне життя, де вічно царюють любов і гармонія. Але прагматичні реалії часто вщент розбивають їхні ілю­зії. Це боляче ранить. По­ет­ка пише: "Який солодкий поцілунків дощ!.. /Сум'яття душ та час для світлих прощ. /Це сон прекрасних, чистих мрій /На крилах щастя, віри та надій…" Але "раптом холодок єство проймає: /То в душу поселяється зима. /Багато слів, та мало почуттів: /Життя – мов мак, який дав­но відцвів". Втім не завжди треба ототожню­вати О.Дяків із героїнями її інтимної лірики. Так, вона романтична особистість, однак не інертно-пасивна, а така, що здатна витри­ма­ти найдошкульніші удари долі, яка вміє наполегли­во, енергійно боротися за своє щастя. Але чому вона не постає такою, примі­ром, у віршах "Тобі", "Жу­рав­лі надій", "Вікно", "Чад­ри", "Недоспілі ранети"? Тому, що ніби вселяє свою душу у виписані персонажі, а тоді разом з ними пере­живає і страждає. Поетка солідаризується з розча­ро­ваними, зневаженими жінками, бере частку їх ду­шевних потрясінь на себе та ще й радить, як їм поз­бутися своїх негараздів: "Хочеш, сестро, пізнати той спосіб, /Як діждатися усмішки щастя?.. /Від гро­зи набирай сили й сонця…"

Варто згадати про ще один, воістину фундамен­таль­ний вияв творчості О.Дя­ків: вона пише вірші також і по-англійськи! У збірці "Терпке вино, як по­ма­ранча осені" їх таких шість. Знавцям мови Шек­спіра й Байрона щедро на­дана додаткова можли­вість порозкошувати чудо­вими взірцями інтимної лірики.

І, насамкінець, скажу, що вже згаданий журнал "Літера­тур­­ний Тернопіль" недав­но помістив добірку її віршів "Віночок для ді­тей". Писати для малень­ких наших громадян вель­ми складно: то ексклю­зивна робота. Та вона без ва­гання ступила на нову, за її висловом, розкрилену до­рогу, на якій – нема жод­ного сумніву – також мати­ме вагомі доробки.

Данило Онищук,

педагог-словесник,

автор книг-досліджень

Вірші для дітей

ЧАРІВНІ БАРВИ

Я розмалюю небо! В фарбах – 

Червоних, жовтих, голубих –

Скупаю землю, в літніх барвах!

В зими й весни позичу хист...

Сніжинка сіла на долоню –

І розтопилася в руках.

Зима вступає в царювання:

Гряде по осені стопах…

ВЕСЕЛА ПІСЕНЬКА

Сонечко на небі встало,

Личко вмило й заспівало:

«Я – ясненьке сонечко,

Сяю у віконечко,

Діточок розбуджу,

Радість в них пробуджу!»

Цілий день воно співало

Та усмішки дарувало!

СОНЦЕЛИКЕ ЛІТО

Сонцелике літо!..

Половіє жито...

Край туманом вмитий.

Молоком ранковим

Сягнув виднокола,

Узявши в окови

Води та діброви –

Земленьку навколо.

Стиха трави шепчуть.

Косар косу клепче,

Сонне царство будить:

«Ідіть в поле, люди!..»

ЛІСОВИК

Лісовик, лісовик,

Ти лякати діток звик,

Ти по лісі стриб та стриб…

Дай мені зірвати гриб,

Ще й суничку ту малу

У червонім каптурку!

І дозволь пізнати ліс,

Щоби радість він приніс.

Дай мені ягід зібрати,

Щоб принести мамі в хату!

КОЛЬОРОВІ ВУШКА

Вушка у всіх нас

                     бувають різні.

Влітку від сонця –

                     мов ягоди пізні.

Зима пофарбує вушка

                             синеньким.

А осінь прикрасить їх

                       золотеньким.

Ніжно-рожеві вушка

                              в маляти,

Коли йому тихо наспівує

                                     мати...

Всі ми – кмітливі, веселі

                                 й чудові.

Добре, що й вушка

                  у нас кольорові!

ПРОЩАННЯ

Пташки у вирій

                      сумно відлетіли.

Ген осінь стукає дощами

                                   у вікно,

А квіточки

           немовби засмутились,

Що скоро прийде

                       їх зимовий сон.

Осіннє листя враз кружляє

                                       в танці

І падає на землю

                         килимком.

Десь пробігають

                ще сіренькі зайці,

Сумуючи за літечком

                          й теплом…

ПОРИ РОКУ

Юна Весна вбралась

                в квіти барвисті.

А Літо –

         зелене і променисте.

Осінь іде по дорозі у листі.

Бачим калюжі та дощ,

                          як намисто.

В шубку вдягнулась

                    бабуся Зима:

Хутра такого ні в кого нема!

В хустці пуховій

                  ходить бабуся,

Дітям поскаржилась:

                «Літа боюся!»

Оксана Дяків