Ремонт з мінімальними затратами

ПОМ'ЯНІТЬ ЩИРОЮ МОЛИТВОЮ… 17 січня 2019 року минуло три роки з того часу, як Любов Петрівна Руда відійшла за межу Вічності...

ПОМ'ЯНІТЬ ЩИРОЮ МОЛИТВОЮ…

 Кожна втрата в нашому житті є непоправною. А смерть дорогої людини – мами – завдає такого сильного болю, який дуже важко пережити. Майбутнє стає зовсім інакшим без рідної неньки і бабусі... Мама завжди раділа нашим успіхам, підтримувала добрим і мудрим словом у часи невдач. Як справитися з горем і смутком – почуттями, які впали на наші плечі через смерть нашої дорогої Людини?! Втрачати близьких дуже важко...

А втрата мами - це втрата частинки себе... Словами не залікувати цю велику рану. Але світла пам'ять про Любов Петрівну РУДУ, віримо, буде сильнішою за смерть, адже вона чесно і гідно прожила своє життя, яке пройшло в незліченних турботах та нелегкій багаторічній праці…

17 січня 2016 року наша найрідніша мама та бабуся померла...  Минуло вже три роки з того трагічного для нас часу, коли ненька назавжди відійшла за межу Вічності...

Злетіли весни, осінь…
Зима… Лиш неба синь…
Душа Твій образ просить:
«В далекий край не линь!...»

Та небо посіріло,
Від сонця – блякла тінь.
А я іду несміло
Снігами вдалечінь…

Ступають тихо ноги
В такт серцю: стук та стук…
Ведуть життя дороги
На пісні рідний звук.

Та не відчинить мати…
Аж туга обійма!...
В мого дитинства хаті
Без неньки – лиш зима…

     Рідної мами і доброї бабусі нам завжди бракуватиме, але нехай пам'ять про неї живе серед людей, які її знали… Щиро просимо всіх, хто пам’ятає нашу дорогу Людину, запалити свічку і щиро помолитися за світлу душу Любові Петрівни РУДОЇ... Земля їй пухом, а Царство Небесне – її добрій душі...

Глибоко сумуючі – дочка Оксана, зять Василь та внучка Надія

Кличе праця на землі… Мирослав Розлуцький ­– директор ТОВ «Добробут» (с. Дунів) - заслужений працівник сільського господарства України

Серед сільськогосподарських товаровиробників Заліщанщини добре відомий генеральний директор ТОВ «Добробут» Мирослав Розлуцький. 27-ма річниця незалежності України принесла йому державну нагороду: Мирославу Васильовичу присвоєно звання Заслуженого працівника сільського господарства України.

Яким був шлях аграрія до високого визнання його праці? Мирослав Розуцький – уродженець села Малинівка. Після служби в армії у 1984 році влаштувався на роботу в Заліщицьке районне об’єднання «Сільгосптехніка», пізніше працював у автотранспортному підприємстві «Кодтранс».

Але праця на землі кликала в свої обійми пана Мирослава. Отож, у 2000 році М.Розлуцький  започаткував фермерське господарство, взявши під свою опіку орендовані 25 гектарів на території Дунівської сільської ради. Водночас, йдучи до своєї мети обдумано й цілеспрямовано, він із відзнакою закінчив Заліщицький аграрний коледж ім. Є.Храпливого Національного аграрного університету за спеціальністю «Агрономія», оволодівши  фахом агронома-плодоовочівника. А пізніше Мирослав Розлуцький навчався в Подільському державному аграрно-технічному університеті, отримавши вищу агрономічну освіту.

Розвиваючи власну справу, в червні 2005 року керівник реєструє сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю  «Добробут» і стає його генеральним директором. У пайовиків сіл Дунів, Вигода, Кулаківці, Щитівці пан Мирослав орендує 700 гектарів ріллі.

ТОВ «Добробут» спеціалізується на виробництві зернових, олійних і технічних культур: пшениці, ячменю, цукрових буряків, соняшника, сої, озимого ріпаку тощо. Під керівництвом Мирослава Васильовича постійно зростає урожайність сільськогосподарських культур за рахунок впровадження передових технологій.

За час діяльності сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю  «Добробут» машинно-тракторний парк було оновлено на 100 відсотків. Закуплено нові сучасні комбайни, трактори, осучаснено всю ґрунтообробну техніку, придбано посівний комплекс з шестиметровим захватом, зернову сівалку. Це дало змогу підвищити рівень обробітку ґрунту при посіві сортів і гібридів сільськогосподарських культур.

На території товариства побудовано зерносховище місткістю 2000 тонн. На центральному току відновлено зерноочисну лінію та встановлено ваги для зважування сільськогосподарських культур. Закуплено та встановлено обладнання, щоб молоти зерно не тільки  для СГ ТОВ «Добробут», а й для місцевого населення.

Під  керівництвом М.Розлуцького працює понад 20 спеціалістів, а на час сезонних робіт  очільник винаймає ще майже півтора десятка працівників із числа місцевого населення.

За результатами жнивної кампанії 2018 року в господарстві зібрано 1425 тонн зернових культур на площі понад 260 гектарів із середньою врожайністю 54,6 цнт/га. Технічні культури (цукровий буряк, сою, соняшник) вже зібрано з площі 375 га (понад 88% від загальної площі). З 200 гектарів стовідсотково зібраний озимий ріпак, загалом – 940 тонн.

Керівник уже думає про врожай 2019 року. Так, у ТОВ «Добробут» засіяно 250 гектарів озимою пшеницею та 250 га - озимим ріпаком.

На перспективу Мирослав Васильович планує закласти сад на території СГ ТОВ «Добробут», зараз ведуться активні роботи з підготовки землі для висадження дерев.

У 2015 році директор ТОВ «Добробут» нагороджений грамотою Міністерства аграрної політики та продовольства України. Від районної влади неодноразово отримував грамоти за вагомий внесок у розвиток сільського господарства району, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм. Мирослав Васильович – депутат Заліщицької районної ради протягом двох скликань.

Крім сільськогосподарської праці аграрій займається громадською діяльністю та  благодійністю. Він допомагає громадам сіл Дунів, Вигода, Кулаківці, Щитівці, тісно співпрацює з головами сільських рад в питанні розвитку інфраструктури сіл. У середньому надає допомога на суму 200 тис. гривень на рік. Дбає керівник про соціальну сферу.

Так, у Дуневі зроблено капітальний ремонт покрівлі і замінено всі вікна в будинку народної творчості. Керівник фінансово підтримує школи і бібліотеки: допомагає провести якісний ремонт, опалення, розширити книжковий фонд. У дитячих садках сіл Дунів, Кулаківці, Вигода теж відремонтовано приміщення, замінено двері, вікна, частково – підлогу.

Важливими для Мирослава Васильовича є духовні орієнтири. У Дуневі він побудував церковну дзвіницю, бере активну участь у зведенні церкви в Кулаківцях. М.Розлуцький – активний волонтер. Від початку воєнних дій на Сході  надав допомогу Українській армії на суму понад 200 тис. гривень. Усі ці факти засвідчують, що Мирослав Васильович – не тільки ефективний менеджер, але  й справжній патріот свого Наддністрянського краю, рідної України.

Оксана ДЯКІВ

(Публікація в районній газеті "Колос" (м.Заліщики))

У П’ЯТІРКАХ ЛІДЕРІВ «УЧИТЕЛЯ РОКУ-2019» - ПЕДАГОГИ ЗАЛІЩАНЩИНИ ВАСИЛЬ ДЯКІВ ТА АНДРІЙ ГОРИН

Майже на завершення 2018 року, 26 грудня, так би мовити, під ялинку, на базі Тернопільського обласного комунального інституту післядипломної педагогічної освіти відбувся перший тур другого етапу Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2019" у номінаціях "Французька мова", "Основи здоров'я" та "Географія".  Працював організаційний комітет у складі директора Тернопільського обласного комунального інституту післядипломної педагогічної освіти О.М. Петровського, його заступника О.І. Когут та методиста О.В. Турчин.

Учасники конкурсу демонстрували свої теоретичні знання з фахової дисципліни, психології та педагогіки, виконували тестування. У практичному завданні кожен педагог презентував фрагмент уроку, у якому реалізовував власну методичну проблему.

З предмету «Основи здоров'я» змагалися 14 освітян зі всієї області. Фрагменти уроків стосувалися тем 7 класу "Психологічне та соціальне здоров'я": конфлікти, стреси, шляхи вирішення конфліктів, стреси в екстремальних ситуаціях тощо. Приємно, що в номінації «Основи здоров’я» перше місце серед 14 учасників виборов Василь Григорович Дяків (Заліщицька державна гімназія). У чільну п’ятірку в цій номінації також увійшли вчителі з Тернопільського району та м.Тернопіль, Шумщини та Борщівщини.

Радує, що у п'ятірку кращих учасників другого етапу Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2019» у номінації «Географія» також увійшов Андрій Петрович Горин (ЗОШ І-ІІ ст. с.Дунів). Загалом вчителі показали високі знання, вміння, атмосфера змагань була дружелюбною. Судді оцінювали учасників  професійно та об'єктивно, а на основі двох конкурсів вони визначили п'ятірку фіналістів, які продовжать змагання у Всеукраїнському конкурсі "Вчитель року-2019" в січні 2019-го.

Публікація у районній газеті "Колос" (м.Заліщики).

Квітка «РозМарія» на Заліщицькій землі розцвіла. Дует у складі Марії та Романа Калиничів плекає рідну українську пісню

Там, де, наче мрія, світ-зоря зійшла,
Квітка розмарія в горах зацвіла…
Встану на зорі я та й гукну у світ:
Квітка розмарія - то кохання цвіт…

     Щиро переконана: всі, хто любить український мелос, добре знають ці слова та прекрасне виконання пісні «Квітка розмарія» незабутнім Назарієм Яремчуком… Це чарівне символічне ймення обрав собі дует у складі Марії та Романа Калиничів. Солісти в своєму репертуарі мають понад 40 українських пісень і представляють Заліщицький край під час різноманітних концертів, фестивалів у різних куточках України. Серед музичних композицій дуету - народні пісні в сучасному аранжуванні, авторські пісні, пісні на слова та музику українських поетів та композиторів.
     Слухачів приваблює особлива світла душевність, тепло сердець цього подружжя молодих виконавців, які свій талант щедро дарують людям. Навіть назви їхніх пісень гріють душу: «Поведи мене у казку», «Вальс для мами», «Таємниця ночі», «Заліщанки», «Лебеді», «Травнева гілочка», «Материнське чекання» та ін.
     Цікаво, що Роман Калинич – не тільки соліст, але й автор текстів і музики до цілої низки пісень дуету «РозМарія». Вони також творчо співпрацюють з такими поетами, як Іван Кушнір із Тернополя, Василь Дихтяр і Тамара Севернюк із Буковини, літераторами з рідної Заліщанщини Олегом Вістовським та Оксаною Дяків, іншими авторами.
    До слова, Роман Калинич захопився музикою ще в студентські роки, навчаючись у Заліщицькому технікумі. Пізніше під його керівництвом у селі Торське був створений гурт «Хлопці з Торського»,  що записав два альбоми, у які ввійшли народні та авторські пісні учасників музичного колективу. Коли доля розвела «Хлопців з Торського» по різних життєвих стежинах, гурт розпався. А Роман зустрів в Іване-Золотому свою Марічку-красуню, яка закінчила Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича і вже 15 років працює в школі рідного села Іване-Золоте, викладаючи такі предмети, як «мистецтво», а також «музичне мистецтво». Крім того, педагог є керівником гуртка «Естрадна пісня та фольклорне мистецтво», на базі якого діє вокальний ансамбль «Мелодія».
      Фактично, вже з самого початку зустрічі Романа та Марії, створивши молоду сім'ю,  почали творчо працювати як композитор і співачка, започаткувавши дует «Барви», а пізніше обравши йому нову назву - «РозМарія». До речі, гордість подружжя - 15-річний син Коля цьогоріч закінчує Заліщицьку музичну школу по класу фортепіано та вокального мистецтва. Хлопець разом із батьками бере участь у концертних програмах і, ймовірно, своє життя поєднає з музикою.

     Творчі виступи на різних сценах вже давно здружили гурт із заслуженими артистами України Марією та Володимиром Лобураками, які добре відомі в Україні та за її межами як дует «Скриня». Серед творчих здобутків «РозМарії» - нагорода XVIII Міжнародного гуцульського фестивалю, що відбувався на Буковині, гран-прі міжнаціонального конкурсу- фестивалю  «Блакитна хвиля» на Одещині, коли дует переміг, виконавши свої авторські пісні «Будьмо щасливі!» та «Може, це - любов».

     У вересні 2017 року мені пощастило побувати в Іване-Золотому під час незабутньої зустрічі з донькою голлівудського актора, володаря нагород «Оскар» та «Золотий глобус» і, як його називали, «українського ковбоя» Джека Паланса (Володимира Палагнюка). Ми спілкувалися з американською акторкою та журналісткою Голлі Паланс, яка приїхала на землю своїх предків. Голлі та її чоловік Роберт Уоллес щиро захоплювалися теплим прийомом і відзначили таланти українських дітей та педагогів, зокрема дуету «РозМарія».

     2018-й, який тільки-но попрощався з нами, був плідним для дуету «РозМарія» участю у Міжрегіональному фестивалі «Дністрові зорі», фестивалі «Яблуневий Спас», гала-концерті фестивалю-конкурсу ім. Назарія Яремчука «Пісня буде поміж нас». Дует «РозМарія» був запрошений зі своїми піснями на сцену творчого вечора «Ми – солов’ї» дуету «Скриня» - заслужених артистів України Володимира та Марії Лобураків.

     Уже наприкінці 2018 року як учасники проекту «Гордімося, друзі, що ми – українці!» (однойменна пісня на слова Василя Дрозда і музику Ігоря Федірка), зачинателем якого є Святослав Край - керівник естрадної студії «Водограй», буковинський волонтер, учасник шоу «Україна має талант» - Марія та Роман Калиничі зі своїми піснями, щиро порадувавши бійців: успішно виступили на благодійному концерті в 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила Галицького, що дислокується у місті Яворів Львівської області. 

     Марія та Роман Калиничі ніколи не зупиняються на досягнутому: зараз вони готуються до музичного проекту на слова поета-пісняра із Тернополя Івана Кушніра.
    Тож радує, що квітка «РозМарія» на Заліщицькій землі розцвіла, плекаючи рідну українську пісню!

Оксана Дяків

Публікація в районній газеті "Колос" (м.Заліщики).

ВТРАЧЕНІ РОКИ РОЗЛУКИ (Історія з життя)

 

Марина сиділа на  кра­є­чку лави і мовч­ки ковта­ла сльози. Муля­ла пальці прид­бана тиж­день тому путівка для донечки Юлі в мальовничий санаторій «Медобори» поблизу Тернополя, Жінка прокру­чувала в голові колесо ро­ків свого життя. Шукала причину, через яку сьогодні не могла зустрітись зі своєю єдиною дитиною-кровинкою. А доля Марини не була простою. У 17 років, одразу ж після закінчення школи на Одещині, юнка вискочила заміж, бо без пам’яті закохалась у свого статного красеня-Олега, а під її серденьком уже зароджувалось нове життя. Незабаром стала молодою мамою.

Коли її батьки  раптово загинули в жахливій дорожній автокатастрофі, чоловік Марини намагався любов’ю відволікти дружину від болю, адже він – набагато старший, досвідченіший у житті. Олег був моряком далекого пла­вання. Проблем із грішми сім’я не знала. Коли після рейсу переступав поріг – радості Марини й донечки Юлечки не було меж! Та одного разу, повернувшись із далекого плавання, Олег тяжко захворів і через півроку помер. Марина залишилась із дитиною без фаху й роботи. Поруч, крім родичів чоловіка, нікого не було. Свекруха Віра Ма­ксимівна пожаліла невістку: прихистила у своєму домі. А її молод­ший син, який не був од­ружений, почав задивля­тись на красуню-Марину.

Віра Мак­симівна вирішила відверто поговорити з невісткою: «Мариночко, Сергій симпати­зує тобі. Я розумію: ти любила мого старшого Олежика. І в мене за сином серце розривається. Але я була б не проти, щоб ви з Сергієм зійшлися. Нехай кра­ще ти станеш його дру­жиною, ніж має привести в дім вертихвістку». Марина-сирота, розумію­чи, що їй із Юлею нікуди йти, уволила волю свекру­хи: вийшла заміж за Сергія. Та незабаром вона пошкодувала про це. Сергій характером дуже відрізнявся від свого врівноваженого старшого брата. Скандальний, він постійно чіплявся до Марини: не те зварила, погано випрасувала сорочку. А потім по­чав і руку на жінку піднімати, докоряти, що вона з до­ч­кою живе за його рахунок.

Марина не витримала і щиро погово­рила зі свекрухою. Надума­ла їхати за кордон на заро­бітки. Віра Макси­мі­вна погодилась залишитись із семирічною внучкою за умови, що Марина допомагатиме грішми.

Отож, життєві пери­петії привели жін­ку в Італію, де мігрантка  знайшла роботу спочатку прибиральниці, яку там називають «гольф», а потім напитала місце дог­лядальниці за старенькою італійкою і стала по-тамтешньому «баданте».

Жилось Марині на чужині тяжко, робота там для неї була – наче рабство. Уже мала проб­леми зі спиною, бо дог­ля­дала жінку, яку доводилося піднімати з пос­телі, са­джати в інвалід­ний візок – і так щодня. Сім років Марина-неле­галка заробляла євро і регу­лярно надсилала додому. Спілкува­лась зі свекрухою і доне­чкою хіба що телефоном чи по скайпу. Не раз плакала, бо не була поруч зі своєю дитиною, не бачила, як вона дорослішає… А тепер дівчин­ка у свої 14 була справж­ньою красунею: голубоока і світ­ловолоса, як мама. «Справжня модель! – раділа Марина. А бабуся пише, що донечка стала волей­болісткою мі­сцевої коман­ди. З кожним днем жінка відчу­вала, що не витри­мує такої безконечної для рідних людей розлуки з дочкою.

Жінка приїхала в Україну, побачитись із дитиною та оздоровитись в якомусь санаторії. Жереб випав на тернопільські «Медобори». Але спо­чатку Марина хотіла запросити до себе до­ньку-підлітка, щоб разом відпо­чити, а далі навідатись на Одещину до свекрухи.

Приїзд мами, яку дівчинка за 7 років розлуки майже забула,  практично не схвилю­вав Юлю. Коли Марина зателефонувала, що вона вже у «Медоборах» і чекає доньку, дівчина навідріз відмовилась їхати до неї. Хтозна, що тоді керувало Юлею: бай­дужість чи страх, що не порозуміється із майже чужою їй жінкою, з якою тільки час від часу спілкувалась телефоном та скайпом і отримувала від неї гроші на всілякі забаганки. Її порадницею й подругою багато років була тільки бабуся.

…Марина вже не вити­рала солоні сльози. «Як повернути порозуміння з Юлею? Не­вже через роки розлуки я втратила дочку?» – гучно стукотіло у скронях. Рішен­ня зринуло в голові рап­тово: їхати до доньки на Одещину, розповісти, як суму­ва­ла за своєю кровинкою. Бо Маринине заробіт­ча­нство було виму­ше­ною потребою, а не забаганкою. Саме воно зіпсу­вало їхні стосунки! Жінка рвучко підвелася і поспішила в номер сана­торію збирати речі.

Путівка у «Медобори», яку купила для донечки, відірваним пожухлим листком залишилась ле­жати біля дерев’яної лави…

Оксана ДЯКІВ