ВТРАЧЕНІ РОКИ РОЗЛУКИ (Історія з життя)

 

Марина сиділа на  кра­є­чку лави і мовч­ки ковта­ла сльози. Муля­ла пальці прид­бана тиж­день тому путівка для донечки Юлі в мальовничий санаторій «Медобори» поблизу Тернополя, Жінка прокру­чувала в голові колесо ро­ків свого життя. Шукала причину, через яку сьогодні не могла зустрітись зі своєю єдиною дитиною-кровинкою. А доля Марини не була простою. У 17 років, одразу ж після закінчення школи на Одещині, юнка вискочила заміж, бо без пам’яті закохалась у свого статного красеня-Олега, а під її серденьком уже зароджувалось нове життя. Незабаром стала молодою мамою.

Коли її батьки  раптово загинули в жахливій дорожній автокатастрофі, чоловік Марини намагався любов’ю відволікти дружину від болю, адже він – набагато старший, досвідченіший у житті. Олег був моряком далекого пла­вання. Проблем із грішми сім’я не знала. Коли після рейсу переступав поріг – радості Марини й донечки Юлечки не було меж! Та одного разу, повернувшись із далекого плавання, Олег тяжко захворів і через півроку помер. Марина залишилась із дитиною без фаху й роботи. Поруч, крім родичів чоловіка, нікого не було. Свекруха Віра Ма­ксимівна пожаліла невістку: прихистила у своєму домі. А її молод­ший син, який не був од­ружений, почав задивля­тись на красуню-Марину.

Віра Мак­симівна вирішила відверто поговорити з невісткою: «Мариночко, Сергій симпати­зує тобі. Я розумію: ти любила мого старшого Олежика. І в мене за сином серце розривається. Але я була б не проти, щоб ви з Сергієм зійшлися. Нехай кра­ще ти станеш його дру­жиною, ніж має привести в дім вертихвістку». Марина-сирота, розумію­чи, що їй із Юлею нікуди йти, уволила волю свекру­хи: вийшла заміж за Сергія. Та незабаром вона пошкодувала про це. Сергій характером дуже відрізнявся від свого врівноваженого старшого брата. Скандальний, він постійно чіплявся до Марини: не те зварила, погано випрасувала сорочку. А потім по­чав і руку на жінку піднімати, докоряти, що вона з до­ч­кою живе за його рахунок.

Марина не витримала і щиро погово­рила зі свекрухою. Надума­ла їхати за кордон на заро­бітки. Віра Макси­мі­вна погодилась залишитись із семирічною внучкою за умови, що Марина допомагатиме грішми.

Отож, життєві пери­петії привели жін­ку в Італію, де мігрантка  знайшла роботу спочатку прибиральниці, яку там називають «гольф», а потім напитала місце дог­лядальниці за старенькою італійкою і стала по-тамтешньому «баданте».

Жилось Марині на чужині тяжко, робота там для неї була – наче рабство. Уже мала проб­леми зі спиною, бо дог­ля­дала жінку, яку доводилося піднімати з пос­телі, са­джати в інвалід­ний візок – і так щодня. Сім років Марина-неле­галка заробляла євро і регу­лярно надсилала додому. Спілкува­лась зі свекрухою і доне­чкою хіба що телефоном чи по скайпу. Не раз плакала, бо не була поруч зі своєю дитиною, не бачила, як вона дорослішає… А тепер дівчин­ка у свої 14 була справж­ньою красунею: голубоока і світ­ловолоса, як мама. «Справжня модель! – раділа Марина. А бабуся пише, що донечка стала волей­болісткою мі­сцевої коман­ди. З кожним днем жінка відчу­вала, що не витри­мує такої безконечної для рідних людей розлуки з дочкою.

Жінка приїхала в Україну, побачитись із дитиною та оздоровитись в якомусь санаторії. Жереб випав на тернопільські «Медобори». Але спо­чатку Марина хотіла запросити до себе до­ньку-підлітка, щоб разом відпо­чити, а далі навідатись на Одещину до свекрухи.

Приїзд мами, яку дівчинка за 7 років розлуки майже забула,  практично не схвилю­вав Юлю. Коли Марина зателефонувала, що вона вже у «Медоборах» і чекає доньку, дівчина навідріз відмовилась їхати до неї. Хтозна, що тоді керувало Юлею: бай­дужість чи страх, що не порозуміється із майже чужою їй жінкою, з якою тільки час від часу спілкувалась телефоном та скайпом і отримувала від неї гроші на всілякі забаганки. Її порадницею й подругою багато років була тільки бабуся.

…Марина вже не вити­рала солоні сльози. «Як повернути порозуміння з Юлею? Не­вже через роки розлуки я втратила дочку?» – гучно стукотіло у скронях. Рішен­ня зринуло в голові рап­тово: їхати до доньки на Одещину, розповісти, як суму­ва­ла за своєю кровинкою. Бо Маринине заробіт­ча­нство було виму­ше­ною потребою, а не забаганкою. Саме воно зіпсу­вало їхні стосунки! Жінка рвучко підвелася і поспішила в номер сана­торію збирати речі.

Путівка у «Медобори», яку купила для донечки, відірваним пожухлим листком залишилась ле­жати біля дерев’яної лави…

Оксана ДЯКІВ