НЕЗАБУТНЯ ЗУСТРІЧ: ДОНЬКА ГОЛЛІВУДСЬКОГО АКТОРА ДЖЕКА ПАЛАНСА – НА ЗЕМЛІ СВОЇХ ПРЕДКІВ

Батьківське і материнське виховання має надзвичайно важливе – і мабуть, визначальне – значення для становлення кожної людини, її світогляду, переконань, позиції в житті. Про це засвідчив нещодавній візит американської акторки та журналістки Голлі Паланс, доньки відомого голлівудського актора, володаря нагород «Оскар» та «Золотий глобус» і, як його називали, "українського ковбоя" Джека Паланса (Володимира Палагнюка), чиї корені сягають глибин рідної української землі. Його постать, як засвідчує сама Голлі, мала особливе значення у її долі, починаючи від атмосфери виховання у сім’ї, плекання любові до України, вибору акторської, а потім і журналістської професій. Навіть після смерті у 2006 році свого відомого батька 67-річна Голлі Паланс не покинула мрію відвідати малу батьківщину своєї родини – село Іване-Золоте, нашу мальовничу Заліщанщину. І саме в ці теплі вересневі дні трапилась така добра нагода: її чоловік - як літератор - був запрошений у Львів на 83-й Конгрес ПЕН-клубу, щоб представляти США.

Таким чином, вони вирішили також і поєднати родини, адже зустрілись тут із заліщанами: двоюрідною сестрою Лідією Володимирівною Цимбалюк-Палагнюк та її сім’єю – і разом прибули в село Іване-Золоте. Гостей із нетерпінням чекали, адже з ініціативи методиста РМК Л.М.Філіповської зустріч мала відбутися у вигляді творчого мистецького семінару під назвою: «Твоя слава, Україно, у нащадках твоїх синів», на який були запрошені педагоги мистецьких дисциплін із різних навчальних закладів району. Педагогічний та учнівський колективи, очолювані директором Л.Г.Квич, належно підготувалися до цікавої зустрічі, а основну вагу інформаційно-музичної частини події взяла на свої тендітні плечі вчитель мистецтва школи с.Іване-Золоте М.С.Калинич. Треба віддати належне цьому педагогові, яка за надзвичайно стислий час порадувала учасників події продуманою презентацією як про популярного актора Джека Паланса, так і про його брата Володимира Палагнюка, який жив і працював у Заліщиках та Іване-Золотому.

Але тепла зустріч розпочалася ще на серпантині звивистої дороги в Іване-Золоте, де дорогих гостей із Америки та Заліщиків запашним короваєм на вишиваному рушнику вітали директор школи Леся Квич, вчитель Марія Калинич, учні навчального закладу, керівник РМК Володимир Кулачковський, методист Любов Філіповська, а також багато вчителів предметів мистецького напрямку. Вітальну пісню під акомпанемент гітари виконав Роман Калинич.

Гості були вражені теплим прийомом, а далі всі разом поїхали у село, де їх чекали цікаві зустрічі. Голлі Паланс та її чоловік Боб, а також журналіст та перекладач Марк Радзькевич (Mark Raczkiewycz, газета «The Ukrainian Weekly») були щиро зачаровані краєвидами села. Вразила їх урочистою красою місцева церква Перенесення мощей св. о. Миколая Заліщицького деканату УГКЦ. «Яка краса!» - часто і жваво вигукувала Голлі, і відчувалось, що її почуття були щирими. Американка поспілкувалась із парохом - о. Степаном Барновським, дізнавшись, що храм заснований у далекому 1895 році, а в старих метрикальних книгах є записи про двадцять двох Палагнюків та їхні родини, а отже, і про її дідуся Івана Палагнюка.

Радо зустрів гостей із далекого американського континенту і сільський голова Іван Гуменюк та працівники сільради. Така цікава подія ще раз засвідчила, що благодатна земля Іване-Золотого народила не одну чудову людину, яка прославила рідний край.

Найтриваліші гостини відбулися вже в Іване-Золотівській школі. Діти і педагоги були зворушені таким особливим візитом, який, звісно, трапляється далеко не щодня і навіть не щороку. Вчитель мистецтва Марія Калинич у своїй презентації для гостей та вчителів розкрила життєвий і творчий шлях видатного оскароносного голлівудського актора і непересічної людини Джека Паланса (Володимира Палагнюка), який усе життя позиціонував себе тільки українцем і в такому ж дусі виховував своїх дітей. Учитель розповіла про ще одну гілку роду Палагнюків – світлої пам'яті Володимира Палагнюка, педагога, багаторічного директора школи в Іване-Золотому та Заліщицької школи ім. О.Маковея, учасника Другої світової війни, на якій втратив руку, очільника ветеранської організації. Такі паралелі засвідчують про те, що рід Палагнюків залишив і продовжує творити добрий слід на цій землі – нехай навіть на різних далеких континентах. Отож, під час презентації як Голлі Паланс та її чоловік Боб, так і Лідія Палагнюк-Цимбалюк та її син Олександр Цимбалюк, відчули, що про їхніх батьків знають і пам’ятають у рідному селі та передають цю щиру пам’ять юним вихованцям.

Особливо трепетно під час презентації, яка супроводжувалась демонструванням відео про Джека Паланса, звучали пісні: «Я - України син» у виконанні соліста-восьмикласника Миколи Калинича, «Вишиванка» (ансамбль «Мелодія» вокального гуртка), а також авторська пісня Романа Калинича «Україна» (дует у складі Марії та Романа Калиничів).

Дорогій гості Голлі Паланс педагоги та учні подарували чудову вишиванку як символ рідної української землі. Обидві сестри – Голлі Паланс та Лідія Палагнюк-Цимбалюк – були надзвичайно зворушені теплим прийомом, який став для них певною несподіванкою, і висловили сердечну вдячність за це. Адже то було справжнє свято, на якому панували цікаві розповіді, спогади, буяння осінніх квітів-букетів, душевні пісні, які воконували всі разом, а також вражаючі сольні партії педагога з Товстого Михайла Попіля. Голлі теж заспівала українською мовою разом зі своєю сестрою, що було сприйнято аудиторією дуже схвально.

Того дня, 15 вересня 2017 року, можливо, як ніколи раніше, в стінах сільської школи тісно переплітались англійська та українська мови. Свої вітальні слова гостям адресували методист Любов Філіповська, керівник РМК Володимир Кулачковський та інші учасники цієї надзвичайно пам’ятної зустрічі. А скільки було зроблено фотографій гостей разом із школярами і педагогами, що й не злічити!

У своїй промові Роберт Уоллес, чоловік Голлі Паланс, зауважив: він завжди дивувався, як українець Джек Паланс, який пройшов нелегкий життєвий шлях і складні випробування, народившись у родині емігрантів, зміг стати видатним актором Голлівуду? Але тепер, побачивши, які талановиті діти і дорослі тут, у селі Іване-Золоте, як вони чудово співають, читають вірші, гість зрозумів, звідки коріння таланту Джека Паланса!

Після незабутньої зустрічі, яка завершилась, коли осіннє сонце вже почало хилитись до сну, бо гості та господарі все ніяк не могли насолодитись щирим спілкуванням, Голлі Паланс із чоловіком та родиною відвідала місця, де стояла колись хата її дідуся Івана Палагнюка, з якої він виїхав у далеку Америку...

Із теплими спогадами Голлі з чоловіком уже повернулись у США, але вона, як пише у мережі Facebook, мріє приїхати в Україну знову. Крім того, Голлі Паланс, вражена чудовою презентацією про її батька, через своїх родичів Палагнюків-Цимбалюків передала Іване-Золотівській школі цінні подарунки – проектор, екран та ноутбук із акустичною системою. Адже, як стерджувала сама акторка і журналістка: «У цій прекрасній школі вчаться чудові діти!» Отож, Голлі вирішила їх потішити гарним подарунком.

Дійсно, у якій державі не жили б українці, якщо їхня любов до України справжня і щира, вони можуть її прищепити своїм дітям, які через роки і десятиліття повертаються до рідного порога, щоб вклонитись своєму корінню, бо той, хто знає і пам’ятає своє минуле, буде гідний майбутнього...

                                                                                                   Оксана ДЯКІВ

Holly Palance in Ukraine

What happened new in my life last time? Last week I had possibility to meet a famous American actress Holly Palance. She is Jack Palance's daughter. People in the world knows him like a very famous Ukrainian Actor in Hollywood who got The Oscar Award and they named him "Ukrainian cowboy". 

Holly went to Ukraine because she wanted to see our village Ivane Zolote. It is the village where her grandfather Ivan (Johne) Palagniuk lived.

Holly and her husband Robert Wallace were in Zalischyky 15th of September 2017. They met with their relatives - a cousin Lidia and her family.

Then Americans had meeting in Museum of our town Zalischyky. They saw many interesting things in exposition about history of our town and about biography of Vladimir Palagniuk and his famous brother Jacke Palance.

At that day Holly Palance with her husband and relatives were meeting with people in Ivane Zolote. They were very excited when saw each other. Many nice words, Ukrainian songs and beautiful flowers were around us at that great day.
Holly Palance spent great time with teachers and students of the School in Ivane Zolote.
She visited in The Ukrainian Catholic Church in the village and spoke with a priest about her grandfather Ivan Palagniuk. This Church was founded in 1895. So maybe relatives of Holly Palance were among founders of this Church. Many times during this trip in Ivane Zolote Holly said: "It's so beautiful!"

Husband of American actress and journalist Holly Palance - Bob - was invited on meeting of members PEN-club in Lviv like a writer. So, Holly was very glad to went with him in Ukraine and visited wonderful motherland of her grandfather.

By the way, I think that Holly is very beautiful in her 67 years old. Her soul is young and she is young too.

It is great to know that American people think about Ukraine and want to know more about our country. Jack Palance was a perfect father, I think so. Ukraine lived in his heart. And Jack's daughter knows about Ukraine. I am sure, Holly Palance will love our Ukraine too!

ПРАВДУ ЗАБУТИ НЕ МОЖНА: ТРИ СВІЧІ ПАМ’ЯТІ (До 75-річчя УПА)

75 років минає з часу створення Української Повстанської Армії. Надзвичайно трагічні долі людей, які влилися в загони УПА і боролись за незалежну Україну. Одні були виселені на Колиму, інші в неймовірно тяжких боях загинули. І залишились одиниці – свідки тих далеких подій… Але, як свідчить дослідження учениці Заліщицької державної гімназії Ольги Шмиглик...

ПРАВДУ ЗАБУТИ НЕ МОЖНА:

ТРИ СВІЧІ ПАМ’ЯТІ

 Ми завжди пам’ятаємо своїх земляків-борців, їхні долі, почуття і любов до Ук­раїни так співзвучні із сьо­годнішніми реаліями.

За цю роботу авторка, як переможниця Тернопільського обласного ета­пу конкурсу учнівських тво­рів «Зродились ми ве­ликої години», присвя­ченого 75-річчю УПА, нагороджена грамотою Тернопільської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса.

Час віддаляє від нас добу національно-визвольних змагань українського народу в ХХ столітті. У Засвітах за­ли­шаються ті, хто своїм ду­хом, боротьбою, завзято вів непримиренний бій за неза­лежність України. Багато  вої­нів УПА полягло у двобої з біль­шовицькими ордами та нацистськими військами. Не всі імена Героїв національ­но-визвольної боротьби 1930-1950-х років століття для нашого покоління відомі, не всі події того буремного пе­ріоду описані… Калейдос­коп того часового виміру, в якому змінювалися події, дійові особи, стають менш виразними: на жаль, забу­вають­ся люди, місця…

І цінністю для нас є пошук фактів, які підкреслюють нескореність духу і силу волі наших борців у протистоянні з ворогами… Важливо, щоб події, які віддаляються у часі та просторі, не обростали міфами, у яких накладають­ся правда і вигадка, реаль­ність і уява, дійсне та ба­жане… Правда вважати­меть­ся тоді достовірною, ко­ли з декількох незалежних джерел отримаємо однако­ву інформацію.

Божа Матір та Ісус Христос у багатьох критичних для вояків ситуаціях ставали на їх захист, додавали сил, віри в перемогу у боротьбі з ворогами…

Історія, про яку піде мова, розпочинається весною 1945 року. На Західній Україні утверджувалася радянська влада. «Другі москалі» або «совіти», як називали їх стар­ші люди, несли терор і на­сильство місцевому насе­лен­ню: виселення, арешти, катування – ось неповний пе­релік методів, які активно використовували сили НКВС. Були серед місцевого населення і «юди іскаріот­ські», «перекінчики», «зрад­ни­ки», «запроданці», які про­давали патріотів, викривали їх плани і повідомляли воро­гам, щоб отримати посади, гроші і заслужити авторитет у ворогів української нації…

Боротьба між радянськи­ми військами та підрозді­ла­ми УПА була жорстокою і запеклою…

Село Ворвулинці знане героями доби національно-визвольних змагань 1930-1950-х років ХХ століття. Родини Малюків, Навізів­ських, Котузяків народили і виховали багатьох патріо­тів, які поклали свої голови у протистоянні з ворогами або були репресовані разом із сім’ями та вивезені у Сибір, на Урал. Поруч село Гинь­ківці, поблизу якого у піща­ному кар’єрі були  печери, звідки видобували пісок.

Спогад перший:

родинний

Руда (з дому Мамалига) Ганна Семенівна, 1915 року народження. Її розповідь за­писана внукою Дяків (Рудою) Оксаною Іванівною. 

У спогаді мова йде про те, що «22 трав­ня 1945 року повстанський загін із молоді сіл Заліщи­цького району облаштувався у печері поблизу села Гинь­ківці. Потім прийшли до села Гиньківці, щоб відсвяткувати храмове свято. Та раптово роз­­почалася облава НКВСів­­ців і загін змушений був по­вер­нутися у печеру. Енка­веесівці обступили кар’єр, привезли смолу і палили її, щоб дим курився і поши­рю­вався в печери. Крім того, закрили виходи в них, зали­шивши тільки один, який охо­роняли. Нападники послали до повстанців дівчат, голову сіль­ради та одного зі своїх, який був переодягнутий для мас­кування жінкою. Та пов­станці вбили «совєта». Довго енкавеесівці охороняли вхід до печери. Вояки УПА були втомлені і вже не сподівалися на визволення. Але одного разу вояк на псевдо «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) – чо­ловік Рудої Ганни Семенівної – побачив Божу Матір на одному місці в кінці печери та повідомив про це хлопців, а ті, підій­шов­ши до нього, прорили вихід і втекли в бік с. Солоне. Одного вояка, який був хворий (чи пора­нений) замаскували ка­мін­ням у печерах і так він вижив. Спогад, який зберегла Г.С. Ру­да, дав пош­товх до пошу­ку підтверджен­ня  цього факту.

Спогад другий:

бойо­вого побратима

Головою районного Братст­ва ОУН-УПА вже у часи неза­лежності України тривалий час був світлої пам’яті Ми­хайло Білавчук (на світлині зліва) з смт. Товсте. Він, будучи у буремні 1940-і роки зв’язковим у Заліщицько-Товстенському кущі, потерпів від більшовицького режиму. Його спогад про цю ж подію літературно опрацювала і видала Оксана Дяків – внучка Петра Степановича Рудого та Ганни Семенівни Рудої (Ма­малиги) – у своїй книжці «Душа тисячоліть шу­кає себе в сло­ві» (м.Чер­нівці). Зокрема, М.Білавчук за­значає: «На теплого Мико­ли, у день цер­ковного праз­ника перенесе­ння мощей св.Ми­колая-Чу­дотворця (22 травня 1945р.), повстанці при­йшли до с.Ги­ньківці для того, щоб відсвят­кувати хра­мо­ве свято. Але, щоб село не по­трапило через їхній візит під облаву, наші хлопці вирі­шили заховатися у піщаному ка­р’єрі поблизу с.Гиньківці, де внаслідок ви­добування піску утворились печери, тут і пе­ре­­хо­вувалися вояки. Туди рідні приносили їм празничні страви.

Раптово розпочалася, як виявилося, раніше спланова­на ворогами облава. Кар’єр обступило багато енкаве­есів­ців, які не давали змоги жителям села допомогти ото­че­ним воякам. Мене – як зв’яз­кового – відправив над­районовий (псевдо «Гама­лія»). Він переховувався поб­лизу села, щоб дізнатися, скіль­ки ворогів оточило ка­р’єр та вирішити, як найкра­ще порятувати загін. Я поба­чив багатьох енкавеесівців і, повернувшись назад, повідо­мив про них «Гама­лію». Над­районовий сказав, що через деякий час спробу­ють поря­тувати вояків.

Водночас різноманітними способами вороги прагнули примусити вояків УПА вийти з печер. Туди привозили смолу і палили, щоб дим ку­рив­ся і поширюва­в­ся в пече­ри. На­падники для цього ще й вико­ристали дві соло­м’яні стрі­хи з хат найближ­чого села. Енкаве­есівці за­крили ви­ходи з пе­чери, за­лишивши тільки один, який охоро­няли. Потім посла­ли до повс­танців п’ятьох ді­вчат і го­лову сіль­ради, що­би ті за­пропону­вали во­якам УПА здатися. Разом із ними від­правили і свого представни­ка. По­в­станці у те­мряві впізнали йо­го – так енка­вее­сівці втра­тили сво­го лейте­нанта. Але вояки не зда­валися.

Дні двотижневої облоги минали. Бійці були висна­жені. І трапилося свого роду диво: стоячи на чатах, вояк на псев­до «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) побачив, наче Божа Матір світлом показує шлях до спасіння. Він повідомив про це очільника загону «Сокола» та інших вояків. Повстанці зі зброєю в руках, пройшовши лабіринти печери у напрямку, вказаному Пет­ром Рудим,  проклали вихід до порятунку. Таким чином їм вдалося втекти від червоно­поганців у сторону сіл Бере­сток та Солоне. Одного воя­ка, який був хворий (чи пора­нений) замаскували камін­ням у печерах. Таким чином він теж вижив. Коли пов­стан­цям вдалося врятува­ти­ся від енкавеесівців, поки­даючи печери, один із них сказав: «Хлопці, якщо хтось із нас залишиться живим, то треба, щоб на цьому місці пос­тавити хрест».

Спогад третій:

учасників подій

У подальших пошуках під­твердження (чи спросту­ван­ня) такого факту національ­но-визвольної війни мені вда­лося натрапити серед Інтер­нет-ресурсів на ще одну ціка­ву інформацію, яка оста­точ­но розсіює будь-які сумніви щодо реальності подій. Йосип Гладик – член секретаріату Львівського відділення Все­ук­раїн­ського об'єднання вете­ранів - так оповідає про чу­додійне спасіння загону «Сокола»: «Для оборони краю і влас­ного українського народу, мо­лоді патріоти брали в руки зброю і ставали на прю з во­ро­гом, творячи загони само­оборони.

 Такий повстанський загін із молоді сіл Заліщицького району влаштувався в пе­чері села Гиньківці, де роз­містив свою базу. Загін очо­лив Микола Котузяк, псевдо «Сокіл», із села Ворвулинці. Терор і гніт окупанта привів народ до розгубленості та страху за свої родини і своє майбутнє. У селі Гиньківці 22 травня, на свято Миколи Чудотворця,- престольний праз­ник. У цей день до сіль­ського храму сходиться на­род із навколишніх сіл. Ко­мандир загону, хорунжий «Со­кіл» вирішив використати такий момент для підняття морального духу населення і надання йому надії на май­бутнє. Він привів свій пов­станський загін при повній озброєності в храм на Службу Божу. Священик о. Василь Лозовий окропив свяченою водою разом із прихожанами і повстанський загін. Після Літургії командир «Сокіл» провів перед храмом народне віче.

 Звертаючись до громади, він сказав: «Святочна грома­до! Ми прийшли в цей храм разом із вами, бо хочемо засвідчити вам, що ми - не бандити, як вам кажуть ваші і наші вороги. Ми - ваші брати і сини взяли в руки зброю, щоб стати на ваш захист наших родин, рідного краю – неньки-України. Ми не кинемо зброї і не перестанемо боротися, поки не буде вигнано остан­нього окупанта із нашого краю, і поки не буде збудована вільна Українська Держава. Смерть ворогам! Слава Україні!»

 Люд, затамувавши подих, слухав, і сльози радості та гордості набігали на очі. Народ гордився своїми захисниками і бачив своє майбутнє у радісному світлі.

 Після віча загін відпра­вився у печеру, на свою базу. Але, як відомо, і в найкращому товаристві таїться Юда. Так і на вічі були запроданці, які повідомили в район про цю подію і про місце розташу­вання повстанського загону. Службою НКВС було піднято по тривозі три районних гарнізони: Заліщицького, Тов­стенського і Чортківського в кількості 150 чоловік, які налетіли на село Гиньківці.

 Вночі варта доповіла командиру, що червоні ординці оточують печеру. На світан­ку, як тільки почало зоріти, підігріті алкоголем чекісти по­чали штурм печери, але були відбиті кулеметним вогнем повстанців. Таких безрезуль­тат­них атак було чотири. По­тім оперативний штаб воро­га, що складався з трьох пол­ковників та офіцерів молод­шого чину, вирішив блокова­них у печері викурити димом. Повстанці виклали стіну із каменю і піску, і дим не прой­шов. Наступного манев­ру ни­ми було взято заложницями жінок із села і направлено сю­ди ж, а за їхніми спинами за­ховалися чекісти. Маневр бу­ло розгадано, повстанці про­пус­тили жінок, двох че­кіс­тів застрелили, решта втек­ли. Останнє рішення комуніс­тич­них стратегів було: взяти ото­чених мором. Одночасно із штурмом печери чекісти за­полонили Гиньківці і Ворву­лин­­ці та робили обшук по хатах.

 Про дії ворога зв'язкові ОУН повідомили в районний про­від. Керівництвом проводу було дано розпорядження готувати резервний загін для надання допомоги оточеним та провести розвідку про дислокацію ворожого війська. Боротьба із ворогом була всенародною. До неї було залучено все населення – як старші люди поважного віку, так і молоді підлітки. Так мене, дев'ятирічного хлопчину, зв'яз­кова ОУН Марта Лисак послала до старого дідуся Василя Олексишиного, який жив біля церкви, принести грипс (повідомлення написа­не на тонкому папері). Мо­лодих людей облавці зупи­няли і затримували, а на дітей не звертали уваги, тому ви­ко­ристали мене.

Дід Василь у цей час вико­нував функції станичного зв'яз­кового, і йому було пере­дано оперативні дані про розміщення ворожого гарні­зону. Дід вложив грипс мені під підкладку піджака і наказав у випадку затримання мене ворогами з'їсти той папір, щоб не по­тра­пив до рук во­рога. Грипс я приніс і передав Марті, а вона із Ганею Гла­дик вночі віднесли пові­до­млення ко­ман­диру резерв­ного загону Юліану Гошовсь­кому, псе­вдо «Га­малія». За­гін був у бойовій го­товності, та Боже прови­дін­ня розпорядилося по своєму: на 5-ту добу оточення загін вийшов із кільця без втрат при великій тривозі серед ворогів. Народ радів і дяку­вав Господу Богу за поряту­нок оточених. Але сам поря­тунок був покритий таємни­чістю.

Після проголошення Акту Незалежності мені довелося відвідати свою двоюрідну сестру Ганну Ли­сак, сестру Марти Лисак. Вона повер­нулася із Донець­кої області до своїх батьків, відбувши свій термін – 10 р. таборів – зі своїм чоловіком Миколою Бариль­чен­ком, колишнім воя­ком УПА, родом із Пол­тавщини. При розмові вияс­нилося, що він пере­бував у складі зга­даного загону, бло­ковано­го в печері с.Гинь­ківці. Микола Бариль­ченко розпо­вів нас­туп­не:

«Загін у кількості 30 чо­ло­вік був частиною УПА сот­ника «Вовка», яким команду­вав Микола Котузяк із села Ворвулинці, псевдо «Сокіл». Загін складався в основ­ному із хлопців навколишніх сіл. Багато було із Ворву­линців, як і «Сокіл». У загоні було також і четверо пов­станців із Полтавщини. Це були втікачі виселених у Сибір родин. Вони не чекали нічого доброго від совєт­ської влади, пробралися в Західну Україну і прилучи­лися до повстанського руху.

 Блокада печери тривала. На четверту добу закінчи­лися харчі.  «Сокіл» зібрав загін і оголосив про те, що харчі закінчилися, і щоб не помирати голодною смертю, необхідно пробиватися крізь вороже оточення. Термін про­риву призначено на тре­тю годину ночі, коли сон змо­рить енкаведистів. Воїнам наказав йти на відпочинок, а своєму заступнику Петру Рудому, псевдо «Зозуля», доручив перевірити печеру біля розміщення табору. Відійшовши на віддаль  чо­ти­рьох метрів, «Зозуля», в тривозі майбутнього бою, при­сів і став молитися, зак­ривши очі. Просив Творця про підтримку бою і поря­ту­нок. Після молитви він поба­чив в темній печері велику ясність і постать Божої Ма­те­рі, що його дуже стри­во­жило. Він негайно повер­нувся на базу і з тривогою розповів командиру «Соко­лу» про побачене. 

Той негай­но відправився із «Зозулею» на те місце і побачив ясне місячне світло, яке пробива­лося в печеру крізь лисячу нору. «Сокіл» розпорядився терміново розширити нору і збудувати із каменю поміст, щоб легше було вибиратися до виходу. А тоді вишикував повстанців до молитви за успіх у бою. Опісля  попро­сив, як хто залишиться жи­вим і доживе до вільної Ук­раїнської Держави, щоб на цьому місці збудував па­м'ят­ного Хреста в подяку Гос­поду Богу за надану пов­станцям допомогу і надію на порятунок.

 Тоді всі повстанці виб­ралися в тиші на поверхню, не розбігаючись, а займали позицію, готову до бою. Піс­ля виходу стрільців поло­нені жінки із голосним плачем пішли на вихід із печери. Це зчинило переполох у воро­жому таборі і безладну стрі­лянину. Знаючи добре місце­вість, «Сокіл» провів вояків яром і через мілку річку вбрід, щоб згубити слід від собак, довів повстанців до гаю Пожирниця. Цей гай знахо­дився за 6 кілометрів. Тут загін став на відпочинок».

Епілог

Після проголошення неза­леж­ності України у селах Гиньківці, Ворвулинці, Став­ки, Угриньківці, Харитонівці від­нов­лювалася правда про на­ціонально-визвольний рух і вояків УПА. Місцеві жителі, які пам’ятали прохання пов­стан­ця, розпочали збір коштів для спорудження Хреста – символа Божої Ласки та Опіки, заступництва для воя­ків, які боронили свій край.  Та коштів-пожертв доброї волі вистачило для будівництва Хресної Дороги. У 2009 році в Гиньківцях громада втілила в життя побажання повстан­ців: на місці тієї пам’ятної події національно-визвольних зма­гань встановлено стації Хресної Дороги, а також кап­лицю та урочисто освячено священиками за участю гро­мади сіл і тодішнього голови Братства ОУН-УПА Михайла Білавчука, який мав перед цим велелюдним зібранням своє слово разом зі свяще­нослужителями. 

Так, повертається правда про наше недалеке, але славне минуле. Звичайно є розбіжності у спогадах щодо тривалості облоги: від двох тижнів у Михайла Білавчука до 5 днів у Йосипа Гладика. Про те, скільки відправили енкавеесівці людей: у М.Бі­лавчука - п’ять жінок і голову сільради, у Йосипа Гладика – групу та двох енкавеесівців, у Рудої Ганни Семенівни – група жінок і переодягнений енкавеесівець.

Але правдивим є місце події, псевдо командира загону «Сокіл», заступника – Петра Рудого - «Зозуля», точно встановлена дата початку події - 22 травня 1945 року, як і перебування загону в селі кількома очевидцями.

Таким чином, різні джерела – спогади засвідчують прав­ди­вість історичного факту на­ціонально-визвольних зма­­гань на теренах Заліщи­цького району Тернопільської області.

Тема національно-визволь­них змагань актуальна і сьо­годні, оскільки на сході України точиться війна між росій­сь­ко-сепаратистськими сила­ми та Українською Держа­вою.

Колесо історії знову поста­вило Україну на роздоріжжі між європейськими цінностя­ми та тиском російського аг­ре­сора «руського міра», який намагається знищити з таки­ми величезними зусил­ля­ми відвойовану Незалеж­ність.

Боротьба попередніх поко­лінь українців відгукується у сучасних подіях новітньої історії України.

Тому пам’ятаймо і дослід­жуймо історію. Вона завжди допомагатиме у найважчі хвилини зрозуміти високу ціну, яку заплатили наші рідні за незалежність та свободу.

ПОЕТИЧНА ЗБІРКА «ПОКОЛІННЯ» ОКСАНИ ДЯКІВ (2017 рік)

ПОЕТИЧНА ЗБІРКА «ПОКОЛІННЯ» ОКСАНИ ДЯКІВ

Цьогоріч побачила світ восьма поетична книжка Оксани Дяків (видавництво «Терно-граф» (м. Тернопіль).
У виданні зібрано різножанрові ліричні твори, яким характерні щирість, чутливість, емоційність, драматизм і напруга. Своїми віршами авторка намагається достукатись до серця кожного, уберегти від невдач і розчарувань у складних мереживах життя. Поезії збірки присвячені роздумам про цінності і тісний взаємозв'язок різних поколінь одного роду. Рідний край, вітцівська благословенна земля – як колиска долі кожної людини – постійно постають перед очима читачів зі сторінок книжки Оксани Дяків.

При оформленні обкладинки цієї поетичної збірки використано сповнену символізму акварель «Покоління» (1996 р.) члена Національної спілки архітекторів України, художника Анатолія Сорочука.

ПАХНЕ ЛІТО

Пахне сонце вишневим літом,

Павутиння летить фатою,

У вікно загляда буйноцвітом.

Розпашіла радість – рікою!

Чути гомін дзвінкого дитинства

І птахів мелодійний щебет.

На деревах – із ягід намисто.

Жовтодзьобий у гніздах трепет.

На Івана Купала дівчата

Хороводять з вінками коло –

Квітку щастя прагнуть шукати,

Таємниці пізнати долі…

А поля мироточать медами,

Понад ними – лелеки крила.

Липень бродить босоніж садами,

Аж шаріється груша мило…

В буйногривій траві – сюркотіння.

Заплелась веселка дощами.

А ночами – зірок мерехтіння,

Що нагадують очі мами…

   

ПЕРЕСПІВИ

Під дзвоном неба, сірого, смутного,

Коли торкають краплі вікон скла,

Лежать, розкрилившись, не сплять дороги,

Плащем вкриває сад суцільна мла.

Ти дивишся крізь пелену благально вгору,

Шукаєш в серці радості й провин

І бачиш в цю прощально-дивну пору

У небесах стражденних журавлиний клин.

В курликанні птахів – мінор любові,

Останній спогад теплих днів ясних,

Із літом, щедрим і палким, розмови,

Мелодії пісень весни дзвінких.

АСОЦІАЦІЇ НОЧІ

Кавою витече ніч,

За пальці розмови узявшись.

Тінню хустини із пліч

Птаха майне, доспівавши.

Стигне розпластаний став

Під зоряним небом дірявим.

Стигло впаде із листа

Росяний ранок в отаву...

Глухне віддалений звук

На коліях стукоту часу.

Місяць впускає із рук

Ночі невипиту чашу...

КОШТОВНЕ

Серед золота пізньої осені

Кришталеву згадаю порошу,

Бірюзову нанизаю провесінь

І смарагдів у літа попрошу.

Сніг заплаче у теплій долоньці...

Я забарвлю буденність красою,

І розсиплю під рідним віконцем

Перли річки дрібною росою…

Дністре срібний! Коштовний мій краю!

До сердець протягаєш ти віття,

Рушниками дороги до раю

Вистеляєш крізь долі й століття…

Діаманти добра та любові

У твоїй хай засяють оправі,

Бо майбутнього справжня основа –

Жити в мирі та з мудрістю в парі!

  

АКВАРЕЛІ

Тонкі, надніжні барви на папері,

Легкі мазки – і тіні, і акценти…

Художник творить диво-акварелі –

Життя таким, як є, – штрихи-фрагменти.

Церкви – сакральні серця передзвони,

Ріка прозора, ліс старий в тумані.

Тремтить чутливий пензель… У долоні –

Ще аркуш чистий: небо на світанні…

Вода і фарби, і натхнення вітер…

Чи мало, чи багато це – не знаю.

В пастельних акварелях – думи світлі

Митця, залюбленого в душу краю…

ДІТИ ОТЧОЇ ЗЕМЛІ

Квіти – діти отчої землі,

Соків неба сонячні причали,

Друзі й подруги для нас малі:

Вони радість й горе зустрічали.

Манять барви, запах пелюсток.

Пил дороги встелений їх цвітом.

Кожен серцю дорогий листок,

Бо приніс із дому звістку з вітром.

До голівок доторкнусь крилом

І наснажусь їхнім буйним світлом.

Засівають квіти край добром,

Щоб душі красою розговітись…

ДЕ ЖИВЕ ЩАСТЯ?

Щастя не живе в чужих країнах,

А в тобі самому його сіль.

Не твори з життя свого руїну –

В ріднім домі – доля, радість, біль.

Вчись втішатись пізнанням і словом:

В цьому – сенс та справжнє джерело.

Пий же пристрасно! За видноколом –

Світ новий… Та батьківське село

Зачекалось рук твоїх веселки...

Обрій жде небесно-голубий…

Джерелиці зачерпни відерце –

Срібла рос з долонь землі напийсь!

                                    Оксана Дяків

Оксана Дяків "Пахне літо" (липень 2017 року)

ПАХНЕ СОНЦЕ

Пахне сонце вишневим літом,
Павутиння летить фатою,
У вікно загляда буйноцвітом.
Розпашіла радість – рікою!

Чути гомін дзвінкого дитинства
І птахів мелодійний щебет.
На деревах – із ягід намисто.
Жовтодзьобий у гніздах трепет.

На Івана Купала дівчата
Хороводять з вінками коло –
Квітку щастя прагнуть шукати,
Таємниці пізнати долі…

А поля мироточать медами,
Понад ними – лелеки крила.
Липень бродить босоніж садами,
Аж шаріється груша мило…

В буйногривій траві – сюркотіння.
Заплелась веселка дощами.
А ночами – зірок мерехтіння,
Що нагадують очі мами…

Оксана Дяків
Липень 2017 року

Світлина Анатолія Сорочука.

Письменники брати Капранови побували в Заліщиках і представили свої книги

Неординарний погляд 

на історію та культуру

В огляді однієї із своїх книг письменники Дмитро і Віталій Капранови зазначили: «Що таке українська історія? Список князів, потім список гетьманів, потім список письменників, а між ними чорні діри у сотні років, а між ними білі плями на цілі регіони… І читати усе це, на думку класика, неможливо без брому».

І справді, для багатьох українців історія їхньої держави – це мозаїка, у якій інколи важко розгледіти цілісну картину. Але як у давнину були співці-кобзарі, які доносили до людей українське слово і пісню, так і сьогодні є письменники, які проводять нас стежками української історії й традиції.

Мова піде про літературну творчість письменників братів Капранових, які 23 травня цього року, завітали у Заліщики, щоб презентувати у районній бібліотеці книгу «Забудь-річка» і, як потім виявилося, не лише її одну. То що ж таке Забудь-річка? Це – річка-символ, річка, яка протікає у пам’яті цілих держав, поколінь, родин, сімей і, зрештою, у пам’яті кожної людини.

У романі «Вершники» Юрій Яновський описав трагедію українського народу 20-х років ХХ століття, адже саме цей час бурхливим потоком відносив долі людей на різні береги, коли навіть брати з однієї сім’ї ставали ворогами, відстоюючи різні політичні переконання. На жаль, майже через чверть століття ця ситуація повторилася, і борозна Другої світової війни поорала карту України, поділивши українців, як це описано в романі братів Капранових «Забудь-річка», на різні табори: дивізія «Галичина», червона армія, УПА. Згодом радянська влада перерозподілила всіх на «білих» і «чорних», на «благонадійних» і «ворогів народу», а сім’ям не залишалося нічого іншого, як ступити у води Забудь-річки, переписати історію, а правду заховати у найвіддаленіших куточках пам’яті.

Варто розуміти, що історія держави складається з особистих історій людей, які у ній живуть, а якщо їх історії пропадають безвісти, то спотворюється колективна пам’ять народу, пошкоджується ДНК нації, що згодом призводить до внутрішнього національного конфлікту.

Саме тому брати Капранови у своїй творчості особливу увагу приділяють відновленню цієї втраченої пам’яті, повертають правду із забуття, не навішуючи ярликів «хороший» і «поганий». Так, герої роману «Забудь-річка» – це закохана пара, наші сучасники, які ведуть родинне історичне розслідування, щоб дізнатися про справжню долю своїх дідів, зрозуміти, ким вони були і за що боролися, адже від цього залежить майбутнє головних героїв роману, які можуть виявитися родичами.

Із сторінок історично-драматичного роману «Забудь-річка» читач легко і невимушено може обрати шлях до іншої фактологічної книжки авторства братів Капранових «Історія незалежності України», яка за задумом письменників є путівником по історії нашої держави. Книга побудована таким чином, що у ній простежується державність України через століття, де кожна епоха має свого героя і свої досягнення. Крім авторського викладу історичних подій, історію України розповідають герої коміксів, які цікаво передають атмосферу свого часу і заохочують до книги маленького читача. Саме у такий спосіб історія оживає, а знайомство з нею пробуджує цікавість.

Ще інша книжка «Веселих свят!», на мою думку, може бути самобутнім доповненням до «Історії незалежності України», адже долучає українців до власних культурних традицій, у доступній формі розповідає про сучасні державні, а також календарні свята і звичаї їх святкування. Крім цього, брати Капранови представили роман «Щоденник моєї секретарки», де вони описали часи Помаранчевої революції, а також двотомник «Кобзар» 2000» з містичними оповідками, забарвленими колоритом української міфології.

До речі, цікаву та пізнавальну зустріч у Заліщиках із письменниками, видавцями, публіцистами братами Капрановими, які ділилися своїми творчими доробками з читачами, природно вплітаючи у розповідь та спілкування іронічні та самоіронічні штрихи, організувала директор Заліщицької ЦБС Ольга Тракало.

Усі присутні у заповненій читальній залі районної бібліотеки мали можливість поставити запитання та придбати книжки з автографом на згадку. Брати Капранові не покинули Заліщики без пам’ятних подарунків, які їм вручили перший заступник голови РДА Р.Краснюк, міський голова А.Квач, директор ЦБС О.Тракало,  а також вихованці Заліщицького районного будинку дитячої та юнацької творчості.

Після зустрічі з письменниками залишилося враження, що у своїй літературній творчості брати Капранови роблять складне простим, адже ті теми, які, здавалося б, вимагають багатотомних праць з історії та етнографії, письменники подають у цікавому, неординарному і зрозумілому викладі для читачів різного віку, які хочуть осмислити історію і культуру власного народу і, таким чином, краще пізнати себе.

Надія ДЯКІВ, член НСЖУ

Літературний вечір-спогад про письменника-земляка Євгена Безкоровайного

Літературний вечір-спогад про письменника-земляка Євгена Безкоровайного відбувся в опорній школі ім.О.Маковея м. Заліщики, в якій він свого часу навчався.

ПОЕЗІЯ ДУШІ ЄВГЕНА БЕЗКОРОВАЙНОГО 

      Літературні заходи до 70-річчя від дня народження українського поета, публіциста, редактора, громадського діяча Тернопільщини Євгена Безкоровайного відбуваються в Заліщиках і в селах нашого району. Бо життєві й творчі дороги завжди повертали нашого краянина у рідне село Ворвулинці, яке він вважав найкращим, і саме таку назву дав автор своїй книжці «Для мене ти найкраще на землі…». Написано і сказано ним багато і про рідне Наддністров’я. З любові зіткана творчість, як і пам'ять людей про Євгена Безкоровайного, який запам’ятався багатьом із нас своїм закличним побажанням: «Нехай ніколи не міліють джерела нашої любові!». Саме ці слова, як і ще багато інших, мудрих, зважених і написаних автором віршів, публіцистичних статей, пережитих епізодів із життя використали працівники Заліщицької центральної районної бібліотеки, організувавши зустріч-спогад «Поезія душі Євгена Безкоровайного» в опорній школі ім.О.Маковея м. Заліщики, в якій Євген Іванович навчався і здобув середню освіту.
     З цікавістю знайомились учні-старшокласники, їх вчителі, шанувальники творчості, громадськість міста з пам’ятними біографічними відомостями і з творчим доробком нашого відомого краянина.
    Особливий інтерес викликали спогади Василя Сопівника про колишнього його однокласника. Василь Дмитрович наводив цікаві приклади зі шкільного життя. Уже в ті часи Євген Безкоровайний писав вірші, був активним лідером, і хоч було це, звісно ж, наївно, по-дитячому, він намагався створити з числа друзів, з якими жив у шкільному гуртожитку, український уряд, в якому був його прем’єр-міністром.
     Журналіст Петро Мельник згадував про роки спільної праці в редакції районної газети.
     Про творчу скарбницю поета говорила Оксана Дяків – редактор районного часопису «Колос», авторка статті у журналі «Літературний Тернопіль» під назвою: «Дарував людям кришталеву мрію», присвяченої Євгенові Безкоровайному.
    У минулому вчитель рідної мови та літератури в школі ім.О. Маковея, дружина письменника і колишнього редактора заліщицької районки Петра Ковальчука – Ірина Олексіївна Ковальчук щиро ділилась своїми спогадами про Євгена Безкоровайного. Саме П.І.Ковальчуку творив він присвяти і називав з любов’ю та вдячністю своїм батьком. А вже пізніше також написав він про це у своїх спогадах. Ірина Олексіївна говорила вдячні слова на адресу Євгена – за пам'ять і за його сприяння у виданні книг свого наставника, а також про нього  як їх редактора.
    Поезії Євгена Безкоровайного декламували учні-старшокласники школи ім.О.Маковея: «Поверни мене, мамо, у сни» (Ольга Боднар), «Ще в однім натомленім вікні» (Ростислав Вонс), «Щастя» (Андріана Шпортак), «Минаюся, як білий цвіт зорі» (Вікторія Антоновська), «Благословення» (Святослав Довбуш), «Пісня» (Валентина Колесник).
    Усі присутні на цій літературній зустрічі мали можливість переглянути пам’ятні світлини і відеосюжети про життя і творчість письменника, послухати збережений у записах його голос і відтворений у спогадах образ нашого талановитого земляка.
    На завершення з подячним словом до організаторів та учасників події звернувся директор опорної школи Володимир Бенев’ят, який також пригадав і свої життєві зустрічі з Євгеном Безкоровайним.

Ольга Тракало, директор ЦБС 
(Заліщицька районна газета "Колос" за 21 квітня 2017 року)