ПРАВДУ ЗАБУТИ НЕ МОЖНА: ТРИ СВІЧІ ПАМ’ЯТІ (До 75-річчя УПА)

75 років минає з часу створення Української Повстанської Армії. Надзвичайно трагічні долі людей, які влилися в загони УПА і боролись за незалежну Україну. Одні були виселені на Колиму, інші в неймовірно тяжких боях загинули. І залишились одиниці – свідки тих далеких подій… Але, як свідчить дослідження учениці Заліщицької державної гімназії Ольги Шмиглик...

ПРАВДУ ЗАБУТИ НЕ МОЖНА:

ТРИ СВІЧІ ПАМ’ЯТІ

 Ми завжди пам’ятаємо своїх земляків-борців, їхні долі, почуття і любов до Ук­раїни так співзвучні із сьо­годнішніми реаліями.

За цю роботу авторка, як переможниця Тернопільського обласного ета­пу конкурсу учнівських тво­рів «Зродились ми ве­ликої години», присвя­ченого 75-річчю УПА, нагороджена грамотою Тернопільської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса.

Час віддаляє від нас добу національно-визвольних змагань українського народу в ХХ столітті. У Засвітах за­ли­шаються ті, хто своїм ду­хом, боротьбою, завзято вів непримиренний бій за неза­лежність України. Багато  вої­нів УПА полягло у двобої з біль­шовицькими ордами та нацистськими військами. Не всі імена Героїв національ­но-визвольної боротьби 1930-1950-х років століття для нашого покоління відомі, не всі події того буремного пе­ріоду описані… Калейдос­коп того часового виміру, в якому змінювалися події, дійові особи, стають менш виразними: на жаль, забу­вають­ся люди, місця…

І цінністю для нас є пошук фактів, які підкреслюють нескореність духу і силу волі наших борців у протистоянні з ворогами… Важливо, щоб події, які віддаляються у часі та просторі, не обростали міфами, у яких накладають­ся правда і вигадка, реаль­ність і уява, дійсне та ба­жане… Правда вважати­меть­ся тоді достовірною, ко­ли з декількох незалежних джерел отримаємо однако­ву інформацію.

Божа Матір та Ісус Христос у багатьох критичних для вояків ситуаціях ставали на їх захист, додавали сил, віри в перемогу у боротьбі з ворогами…

Історія, про яку піде мова, розпочинається весною 1945 року. На Західній Україні утверджувалася радянська влада. «Другі москалі» або «совіти», як називали їх стар­ші люди, несли терор і на­сильство місцевому насе­лен­ню: виселення, арешти, катування – ось неповний пе­релік методів, які активно використовували сили НКВС. Були серед місцевого населення і «юди іскаріот­ські», «перекінчики», «зрад­ни­ки», «запроданці», які про­давали патріотів, викривали їх плани і повідомляли воро­гам, щоб отримати посади, гроші і заслужити авторитет у ворогів української нації…

Боротьба між радянськи­ми військами та підрозді­ла­ми УПА була жорстокою і запеклою…

Село Ворвулинці знане героями доби національно-визвольних змагань 1930-1950-х років ХХ століття. Родини Малюків, Навізів­ських, Котузяків народили і виховали багатьох патріо­тів, які поклали свої голови у протистоянні з ворогами або були репресовані разом із сім’ями та вивезені у Сибір, на Урал. Поруч село Гинь­ківці, поблизу якого у піща­ному кар’єрі були  печери, звідки видобували пісок.

Спогад перший:

родинний

Руда (з дому Мамалига) Ганна Семенівна, 1915 року народження. Її розповідь за­писана внукою Дяків (Рудою) Оксаною Іванівною. 

У спогаді мова йде про те, що «22 трав­ня 1945 року повстанський загін із молоді сіл Заліщи­цького району облаштувався у печері поблизу села Гинь­ківці. Потім прийшли до села Гиньківці, щоб відсвяткувати храмове свято. Та раптово роз­­почалася облава НКВСів­­ців і загін змушений був по­вер­нутися у печеру. Енка­веесівці обступили кар’єр, привезли смолу і палили її, щоб дим курився і поши­рю­вався в печери. Крім того, закрили виходи в них, зали­шивши тільки один, який охо­роняли. Нападники послали до повстанців дівчат, голову сіль­ради та одного зі своїх, який був переодягнутий для мас­кування жінкою. Та пов­станці вбили «совєта». Довго енкавеесівці охороняли вхід до печери. Вояки УПА були втомлені і вже не сподівалися на визволення. Але одного разу вояк на псевдо «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) – чо­ловік Рудої Ганни Семенівної – побачив Божу Матір на одному місці в кінці печери та повідомив про це хлопців, а ті, підій­шов­ши до нього, прорили вихід і втекли в бік с. Солоне. Одного вояка, який був хворий (чи пора­нений) замаскували ка­мін­ням у печерах і так він вижив. Спогад, який зберегла Г.С. Ру­да, дав пош­товх до пошу­ку підтверджен­ня  цього факту.

Спогад другий:

бойо­вого побратима

Головою районного Братст­ва ОУН-УПА вже у часи неза­лежності України тривалий час був світлої пам’яті Ми­хайло Білавчук (на світлині зліва) з смт. Товсте. Він, будучи у буремні 1940-і роки зв’язковим у Заліщицько-Товстенському кущі, потерпів від більшовицького режиму. Його спогад про цю ж подію літературно опрацювала і видала Оксана Дяків – внучка Петра Степановича Рудого та Ганни Семенівни Рудої (Ма­малиги) – у своїй книжці «Душа тисячоліть шу­кає себе в сло­ві» (м.Чер­нівці). Зокрема, М.Білавчук за­значає: «На теплого Мико­ли, у день цер­ковного праз­ника перенесе­ння мощей св.Ми­колая-Чу­дотворця (22 травня 1945р.), повстанці при­йшли до с.Ги­ньківці для того, щоб відсвят­кувати хра­мо­ве свято. Але, щоб село не по­трапило через їхній візит під облаву, наші хлопці вирі­шили заховатися у піщаному ка­р’єрі поблизу с.Гиньківці, де внаслідок ви­добування піску утворились печери, тут і пе­ре­­хо­вувалися вояки. Туди рідні приносили їм празничні страви.

Раптово розпочалася, як виявилося, раніше спланова­на ворогами облава. Кар’єр обступило багато енкаве­есів­ців, які не давали змоги жителям села допомогти ото­че­ним воякам. Мене – як зв’яз­кового – відправив над­районовий (псевдо «Гама­лія»). Він переховувався поб­лизу села, щоб дізнатися, скіль­ки ворогів оточило ка­р’єр та вирішити, як найкра­ще порятувати загін. Я поба­чив багатьох енкавеесівців і, повернувшись назад, повідо­мив про них «Гама­лію». Над­районовий сказав, що через деякий час спробу­ють поря­тувати вояків.

Водночас різноманітними способами вороги прагнули примусити вояків УПА вийти з печер. Туди привозили смолу і палили, щоб дим ку­рив­ся і поширюва­в­ся в пече­ри. На­падники для цього ще й вико­ристали дві соло­м’яні стрі­хи з хат найближ­чого села. Енкаве­есівці за­крили ви­ходи з пе­чери, за­лишивши тільки один, який охоро­няли. Потім посла­ли до повс­танців п’ятьох ді­вчат і го­лову сіль­ради, що­би ті за­пропону­вали во­якам УПА здатися. Разом із ними від­правили і свого представни­ка. По­в­станці у те­мряві впізнали йо­го – так енка­вее­сівці втра­тили сво­го лейте­нанта. Але вояки не зда­валися.

Дні двотижневої облоги минали. Бійці були висна­жені. І трапилося свого роду диво: стоячи на чатах, вояк на псев­до «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) побачив, наче Божа Матір світлом показує шлях до спасіння. Він повідомив про це очільника загону «Сокола» та інших вояків. Повстанці зі зброєю в руках, пройшовши лабіринти печери у напрямку, вказаному Пет­ром Рудим,  проклали вихід до порятунку. Таким чином їм вдалося втекти від червоно­поганців у сторону сіл Бере­сток та Солоне. Одного воя­ка, який був хворий (чи пора­нений) замаскували камін­ням у печерах. Таким чином він теж вижив. Коли пов­стан­цям вдалося врятува­ти­ся від енкавеесівців, поки­даючи печери, один із них сказав: «Хлопці, якщо хтось із нас залишиться живим, то треба, щоб на цьому місці пос­тавити хрест».

Спогад третій:

учасників подій

У подальших пошуках під­твердження (чи спросту­ван­ня) такого факту національ­но-визвольної війни мені вда­лося натрапити серед Інтер­нет-ресурсів на ще одну ціка­ву інформацію, яка оста­точ­но розсіює будь-які сумніви щодо реальності подій. Йосип Гладик – член секретаріату Львівського відділення Все­ук­раїн­ського об'єднання вете­ранів - так оповідає про чу­додійне спасіння загону «Сокола»: «Для оборони краю і влас­ного українського народу, мо­лоді патріоти брали в руки зброю і ставали на прю з во­ро­гом, творячи загони само­оборони.

 Такий повстанський загін із молоді сіл Заліщицького району влаштувався в пе­чері села Гиньківці, де роз­містив свою базу. Загін очо­лив Микола Котузяк, псевдо «Сокіл», із села Ворвулинці. Терор і гніт окупанта привів народ до розгубленості та страху за свої родини і своє майбутнє. У селі Гиньківці 22 травня, на свято Миколи Чудотворця,- престольний праз­ник. У цей день до сіль­ського храму сходиться на­род із навколишніх сіл. Ко­мандир загону, хорунжий «Со­кіл» вирішив використати такий момент для підняття морального духу населення і надання йому надії на май­бутнє. Він привів свій пов­станський загін при повній озброєності в храм на Службу Божу. Священик о. Василь Лозовий окропив свяченою водою разом із прихожанами і повстанський загін. Після Літургії командир «Сокіл» провів перед храмом народне віче.

 Звертаючись до громади, він сказав: «Святочна грома­до! Ми прийшли в цей храм разом із вами, бо хочемо засвідчити вам, що ми - не бандити, як вам кажуть ваші і наші вороги. Ми - ваші брати і сини взяли в руки зброю, щоб стати на ваш захист наших родин, рідного краю – неньки-України. Ми не кинемо зброї і не перестанемо боротися, поки не буде вигнано остан­нього окупанта із нашого краю, і поки не буде збудована вільна Українська Держава. Смерть ворогам! Слава Україні!»

 Люд, затамувавши подих, слухав, і сльози радості та гордості набігали на очі. Народ гордився своїми захисниками і бачив своє майбутнє у радісному світлі.

 Після віча загін відпра­вився у печеру, на свою базу. Але, як відомо, і в найкращому товаристві таїться Юда. Так і на вічі були запроданці, які повідомили в район про цю подію і про місце розташу­вання повстанського загону. Службою НКВС було піднято по тривозі три районних гарнізони: Заліщицького, Тов­стенського і Чортківського в кількості 150 чоловік, які налетіли на село Гиньківці.

 Вночі варта доповіла командиру, що червоні ординці оточують печеру. На світан­ку, як тільки почало зоріти, підігріті алкоголем чекісти по­чали штурм печери, але були відбиті кулеметним вогнем повстанців. Таких безрезуль­тат­них атак було чотири. По­тім оперативний штаб воро­га, що складався з трьох пол­ковників та офіцерів молод­шого чину, вирішив блокова­них у печері викурити димом. Повстанці виклали стіну із каменю і піску, і дим не прой­шов. Наступного манев­ру ни­ми було взято заложницями жінок із села і направлено сю­ди ж, а за їхніми спинами за­ховалися чекісти. Маневр бу­ло розгадано, повстанці про­пус­тили жінок, двох че­кіс­тів застрелили, решта втек­ли. Останнє рішення комуніс­тич­них стратегів було: взяти ото­чених мором. Одночасно із штурмом печери чекісти за­полонили Гиньківці і Ворву­лин­­ці та робили обшук по хатах.

 Про дії ворога зв'язкові ОУН повідомили в районний про­від. Керівництвом проводу було дано розпорядження готувати резервний загін для надання допомоги оточеним та провести розвідку про дислокацію ворожого війська. Боротьба із ворогом була всенародною. До неї було залучено все населення – як старші люди поважного віку, так і молоді підлітки. Так мене, дев'ятирічного хлопчину, зв'яз­кова ОУН Марта Лисак послала до старого дідуся Василя Олексишиного, який жив біля церкви, принести грипс (повідомлення написа­не на тонкому папері). Мо­лодих людей облавці зупи­няли і затримували, а на дітей не звертали уваги, тому ви­ко­ристали мене.

Дід Василь у цей час вико­нував функції станичного зв'яз­кового, і йому було пере­дано оперативні дані про розміщення ворожого гарні­зону. Дід вложив грипс мені під підкладку піджака і наказав у випадку затримання мене ворогами з'їсти той папір, щоб не по­тра­пив до рук во­рога. Грипс я приніс і передав Марті, а вона із Ганею Гла­дик вночі віднесли пові­до­млення ко­ман­диру резерв­ного загону Юліану Гошовсь­кому, псе­вдо «Га­малія». За­гін був у бойовій го­товності, та Боже прови­дін­ня розпорядилося по своєму: на 5-ту добу оточення загін вийшов із кільця без втрат при великій тривозі серед ворогів. Народ радів і дяку­вав Господу Богу за поряту­нок оточених. Але сам поря­тунок був покритий таємни­чістю.

Після проголошення Акту Незалежності мені довелося відвідати свою двоюрідну сестру Ганну Ли­сак, сестру Марти Лисак. Вона повер­нулася із Донець­кої області до своїх батьків, відбувши свій термін – 10 р. таборів – зі своїм чоловіком Миколою Бариль­чен­ком, колишнім воя­ком УПА, родом із Пол­тавщини. При розмові вияс­нилося, що він пере­бував у складі зга­даного загону, бло­ковано­го в печері с.Гинь­ківці. Микола Бариль­ченко розпо­вів нас­туп­не:

«Загін у кількості 30 чо­ло­вік був частиною УПА сот­ника «Вовка», яким команду­вав Микола Котузяк із села Ворвулинці, псевдо «Сокіл». Загін складався в основ­ному із хлопців навколишніх сіл. Багато було із Ворву­линців, як і «Сокіл». У загоні було також і четверо пов­станців із Полтавщини. Це були втікачі виселених у Сибір родин. Вони не чекали нічого доброго від совєт­ської влади, пробралися в Західну Україну і прилучи­лися до повстанського руху.

 Блокада печери тривала. На четверту добу закінчи­лися харчі.  «Сокіл» зібрав загін і оголосив про те, що харчі закінчилися, і щоб не помирати голодною смертю, необхідно пробиватися крізь вороже оточення. Термін про­риву призначено на тре­тю годину ночі, коли сон змо­рить енкаведистів. Воїнам наказав йти на відпочинок, а своєму заступнику Петру Рудому, псевдо «Зозуля», доручив перевірити печеру біля розміщення табору. Відійшовши на віддаль  чо­ти­рьох метрів, «Зозуля», в тривозі майбутнього бою, при­сів і став молитися, зак­ривши очі. Просив Творця про підтримку бою і поря­ту­нок. Після молитви він поба­чив в темній печері велику ясність і постать Божої Ма­те­рі, що його дуже стри­во­жило. Він негайно повер­нувся на базу і з тривогою розповів командиру «Соко­лу» про побачене. 

Той негай­но відправився із «Зозулею» на те місце і побачив ясне місячне світло, яке пробива­лося в печеру крізь лисячу нору. «Сокіл» розпорядився терміново розширити нору і збудувати із каменю поміст, щоб легше було вибиратися до виходу. А тоді вишикував повстанців до молитви за успіх у бою. Опісля  попро­сив, як хто залишиться жи­вим і доживе до вільної Ук­раїнської Держави, щоб на цьому місці збудував па­м'ят­ного Хреста в подяку Гос­поду Богу за надану пов­станцям допомогу і надію на порятунок.

 Тоді всі повстанці виб­ралися в тиші на поверхню, не розбігаючись, а займали позицію, готову до бою. Піс­ля виходу стрільців поло­нені жінки із голосним плачем пішли на вихід із печери. Це зчинило переполох у воро­жому таборі і безладну стрі­лянину. Знаючи добре місце­вість, «Сокіл» провів вояків яром і через мілку річку вбрід, щоб згубити слід від собак, довів повстанців до гаю Пожирниця. Цей гай знахо­дився за 6 кілометрів. Тут загін став на відпочинок».

Епілог

Після проголошення неза­леж­ності України у селах Гиньківці, Ворвулинці, Став­ки, Угриньківці, Харитонівці від­нов­лювалася правда про на­ціонально-визвольний рух і вояків УПА. Місцеві жителі, які пам’ятали прохання пов­стан­ця, розпочали збір коштів для спорудження Хреста – символа Божої Ласки та Опіки, заступництва для воя­ків, які боронили свій край.  Та коштів-пожертв доброї волі вистачило для будівництва Хресної Дороги. У 2009 році в Гиньківцях громада втілила в життя побажання повстан­ців: на місці тієї пам’ятної події національно-визвольних зма­гань встановлено стації Хресної Дороги, а також кап­лицю та урочисто освячено священиками за участю гро­мади сіл і тодішнього голови Братства ОУН-УПА Михайла Білавчука, який мав перед цим велелюдним зібранням своє слово разом зі свяще­нослужителями. 

Так, повертається правда про наше недалеке, але славне минуле. Звичайно є розбіжності у спогадах щодо тривалості облоги: від двох тижнів у Михайла Білавчука до 5 днів у Йосипа Гладика. Про те, скільки відправили енкавеесівці людей: у М.Бі­лавчука - п’ять жінок і голову сільради, у Йосипа Гладика – групу та двох енкавеесівців, у Рудої Ганни Семенівни – група жінок і переодягнений енкавеесівець.

Але правдивим є місце події, псевдо командира загону «Сокіл», заступника – Петра Рудого - «Зозуля», точно встановлена дата початку події - 22 травня 1945 року, як і перебування загону в селі кількома очевидцями.

Таким чином, різні джерела – спогади засвідчують прав­ди­вість історичного факту на­ціонально-визвольних зма­­гань на теренах Заліщи­цького району Тернопільської області.

Тема національно-визволь­них змагань актуальна і сьо­годні, оскільки на сході України точиться війна між росій­сь­ко-сепаратистськими сила­ми та Українською Держа­вою.

Колесо історії знову поста­вило Україну на роздоріжжі між європейськими цінностя­ми та тиском російського аг­ре­сора «руського міра», який намагається знищити з таки­ми величезними зусил­ля­ми відвойовану Незалеж­ність.

Боротьба попередніх поко­лінь українців відгукується у сучасних подіях новітньої історії України.

Тому пам’ятаймо і дослід­жуймо історію. Вона завжди допомагатиме у найважчі хвилини зрозуміти високу ціну, яку заплатили наші рідні за незалежність та свободу.