Богдан Поліщук 20 літ успішно займається виробництвом запатентованої ним торгової марки соняшникової олії «Дністрянка»

      «Сільський господар» сьогодні має широке коло вдячних читачів. Часопис - бажаний гість у домі підприємця з села Іване-Пусте Борщівського району, насправді доброго господаря Богдана Поліщука, який 20 літ успішно займається улюбленою і потрібною людям справою - виробництвом запатентованої ним торгової марки соняшникової олії «Дністрянка».
     Важливо, що на виробництво одного літра соняшникової олії потрібно близько двох кілограмів насіння соняшнику. Тож, як зазначає підприємець, діяльність цеху має сезонний характер, бо залежить від дозрівання соняшнику. Б.Поліщук закупляє насіння у фермерів Борщівського, Заліщицького, Чортківського районів Тернопілля, а також у Кам’янець-Подільському районі (Хмельниччина) та на Хотинщині (Буковина).
     Керівник дбає про належну роботу та профілактику обладнання, запрошуючи відповідних спеціалістів з інших областей. Зараз на підприємстві використовується вже четвертий вид пресів для віджиму олії, які є незамінною складовою у виробництві якісного та смачного продукту.  Продає «Дністрянка» олію рафіновану і нерафіновану на ринках Тернопільщини та сусідніх областей. Б.Поліщук часто бере участь у святкових тернопільських ярмарках.
     Виробництво олії для Поліщуків - бізнес сімейний. До спільної справи ще від її витоків долучилася дружина Галина Петрівна, яке веде бухгалтерський облік та звітність, а син Сергій займається реалізацією готового товару, постачаючи в магазини та на ринки.
Зрозуміло, що «Дністрянка» вимагає від кожного члена родини узгодженості дій та вболівання за спільне дітище. А ще на підприємстві створено вісім робочих місць для місцевих жителів.
      Не можна оминути того факту, що Богдан Михайлович Поліщук – людина дуже комунікабельна, щира і доброзичлива. Під час спілкування відчувається, що 54-річний пан Богдан направду пишається своєю сім’єю – турботливою дружиною Галиною, сином Сергієм та дочкою Лізою, яка оволодіває професією бухгалтера в Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі.
     А 2019 рік приніс особливо радісні дарунки в родину Богдана Поліщука! Його син,  справжній помічник і права рука, створив сім’ю. А цієї золотої та благодатної осені, зовсім нещодавно, 15 жовтня, лелека приніс молодятам – Сергієві та Надії – найбільше щастя в житті - донечку Софійку!
     Народження дорогої внученьки – це благодать для всієї сім’ї, що відчувається у кожному слові мого співрозмовника. Тож нехай буде благословенною щодня Ваша гарна родина, Богдане Михайловичу, Віри, Надії та Любові Вам, а маленька Софійка хай росте здоровою та щасливою всім на велику втіху!

Оксана Дяків 

У Заліщицькому районному будинку народної творчості відбувся фестиваль «Щаслива родина – міцна Україна»

    
      Під такою назвою 6 жовтня 2019 року в Заліщицькому районному будинку народної творчості відбувся  фестиваль родинної творчості, ведучими якого були Оксана Безушко, начальник відділу культури, національностей на релігій Заліщицької райдержадміністрації, та її донечка Надія. На початку дійства під звуки пісні «Заспівай, родино» у виконанні Юлії Котузяк творчі родини вийшли на сцену і поєдналися у хороводі.
     «Наше свято – це ще одна сходинка до сімейного зближення. Адже родина до родини – це народ, - звернулася до зали Оксана Безушко. - Ми зустрінемось на фестивалі з талановитими родинами Наддністрянщини». На підтвердження цих слів прозвучала пісня «Мамина хустка» у виконанні Оксани та Надійки Безушко.

     Далі ведучі щиро запрошували на сцену колективи, які чарували глядачів своїми талантами. Олег та Любов  Буць із селища Товсте виконали «Пісню кохання». Олег Миронович – директор Товстенської музичної школи, а Любов Іванівна викладачка по класу бандури. Учасники родинного ансамблю Гнатюків із села Свершківці заспівали пісню «Зелений сад». Дві родини Юрійчин та Гапійчук щасливими очима дивилися, як танцюють їхні донечки Діана і Роксолана Юрійчин та Аліна і Аня Гапійчук (балетмейстер Олена Свідзінська). Гарною піснею «Ой, шуми, зелений луже» порадував  сімейний дует  Рахтураків із села Лисичники.
     На сцену вийшли учасники родинного тріо з села Дунів.  Батько – священник греко-католицької церкви святого священномученика Йосафата, та його дочки Андріана і Марічка виконали пісню «Помолюся тихо».
     У родині Хандій з Солоного знають пісень без ліку. Іванна Казимирівна майже 20 років працює директором Будинку культури с.Солоне, грає на акордеоні. Вона виступила в дуеті з сином Василем.
     Ведучі запросили до мікрофона членів родини Костюк. Сергій Ярославович працює методистом по вокально-хоровому жанру в РБНТ. Його донечка Валерія навчається в Заліщицькій музичній школі. Вони заспівали «Пісню про тата».
     Сімейний дует Кукало з села Устечко виконав пісню «Мама і доня». Софія Володимирівна Кукало - педагог-організатор у школі, а її донечка Таня вокалу навчається в Заліщицькому РБДЮТ.
     Дипломовані хореографи, засновники танцювальної студії «Фенікс» Ольга та Олександр Ліснічук виконали «Сучасний танець».
     Родина  Яремчуків з села Угриньківці  багата талантами, якими полонила учасників фестивалю. Любов до пісні дочці Ользі  Михайлівні,  вчителю хімії і біології,  та внучці Ніні, прищепила бабуся Володимира  Іванівна, учасниця фольклорно-обрядового колективу при  Народному домі. А бабусина сестра Ольга Іванівна Созанська пише вірші, має авторську збірку поезій. Глядачі познайомились із цією творчою родиною.
     Родина Хоминців мешкає в Заліщиках, але знають про неї далеко за межами краю. Адже батько Руслан, мати Любов і дочка Зоряна – народні майстри, у кожного з них - своє захоплення.  Руслан Іванович – майстер з художнього живопису, Любов Василівна  - з художньої обробки шкіри, а Зоряна – майстриня з писанкарства. Вони - творці прекрасного. У цьому переконуєшся, переглянувши їхні родинні виставки. Зоряна Хоминець-Калакайло створює чарівні образи на обличчі людей, адже працює візажистом-аквагримером.
     «Сестер Олену та Христину Павлюк  кожен знає в Садках і Шутроминцях, адже  любов до пісні живе у  їхніх серцях», - продовжила знайомити глядачів із творчими родинами ведуча Оксана Безушко. Дівчата натхненно виконали пісню «Українська родина».
     Дует із села Бересток - Василь та Ірина Рибцуник – заспівали  «Моя сорочка-вишиванка».  Василь Михайлович завідує Народним домом, а ще дякує в церкві Пресвятої Трійці, а його дочка Іринка навчається в Товстенській музичній школи.
      Кожна сім'я - це маленький світ, в якому свої закони.  Любити і дарувати  пісню  у родині  Натуркач із Угриньковець – традиція, тож учасники ансамблю порадували глядачів українською народною піснею «Скрипка би не грала». 
     Дві людини – дві життєві дороги. Та доля  перехрещує їх. Олену Володимирівну та Володимира Степановича Свідзінських звела любов до мистецтва, бо зустрілись у Теребовлянському училищі культури. Олена, балетмейстер НААПіТ «Дністер» Заліщицького РБНТ, та її чоловік – Володимир, викладач по класу саксофону Заліщицької  музичної школи, подарували присутнім танок «Несе Галя воду».
     Глядачі радо вітали на святі талановиту родину Гудимів із Товстого. Батько Іван Васильович проектує сакральні скульптури архітектури малих форм, його роботи можна побачити в центрі Товстого, зокрема фігуру Божої матері, та купіль Божої Матері. Мати  Ольга Дмитрівна - майстриня по шкірі та кераміці. Свою любов до мистецтва передали синам Михайлу та Василю, які займаються художнім ковальством. Їхні вироби були представлені на фестивалі…
     Сім’я – наче музика. Так можна сказати про сімейний дует з села Харитонівці. Мама – Галина Ярославівна, працівник культури з 17-річним стажем роботи, а тепер і дочка Ірина працює завідувачем Народного дому, переймає досвід від матусі та організовує дозвілля дорослих і дітей. Глядачі заслухались піснею «Твої гріхи» у виконанні цього сімейного дуету.

     Потішила глядачів гумористична сценка «Свекруха та невістка» (с.Шипівці),  свекруха – Марія Лохвицька, невістка - Марія Слободян. Постановка Ганни Вербіцької.
Брати-близнюки Василь та Іван Остапишині з с.Блищанка захопили присутніх танцем як учасники танцювального гурту «Асорті» Заліщицького РБНТ. У їхньому виконанні було представлене танго із партнерками по танцю  Наталією Пелещишин і Тетяною Коцмір.        Співачки-сестри із с.Угриньківці Наталія та Галина Стратій чаруюче заспівали пісню «Тече вода».
      Молоде подружжя Катерина та Олег Малики з с.Ставки - батьки тьох діток, а ще співаки, актори, автори пісень, засновники музичного проєкту Musiсa dal vivo Ukraine (м.Київ), автори першого в Україні патріотичного мюзиклу «Український вимір», лауреати Всеукраїнської народної пісенної премії «Галицький шлягер», лауреати багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Їх зустрічали щирими оплесками, якими дякували за пісні «О sole mio», «Чорна  рілля», «Білий сніг на зеленому листі»
     Ведуча фестивалю Оксана Безушко зазначила: «Рясним  та  багатим  на  ужинок  є  поле  культурно-мистецької  ниви  для  працівників клубних закладів сіл: Шипівці, Лисівці, Ангелівка, Харитонівці, Солоне, Зелений Гай, Добрівляни, Печорна, Голігради, Касперівці». Культпрацівники району привітала всіх піснями «Їдуть козаченьки» та «Українська родина» (за участю танцювальної групи НААПіТ «Дністер» (балетмейстер Олена Свідзінська).
     Фестиваль «Щаслива родина – міцна Україна» продемонстрував, що наш край багатий талантами, які потрібно плекати і підтримувати.

Оксана Дяків,

Ганна Марочкіна, 

завідувачка методичним кабінетом Заліщицького РБНТ

Повстанка Стефа

Повстанка Стефа

Її широко розплющені карі очі, здавалося, пильно вдивлялися у холодну синяву неба... Тужливий вітер розгойдував верховіття дерев, які безпомічно здіймали своє гілля до високості, наче просили у Господа допомоги…

Але чорні круки в погонах із п’ятикутними зірками вже товпилися над її розпластаним молодим і красивим тілом, ласо позираючи на тугі пишні груди, прикриті вишиванкою…

Один зі зграї – снайпер ­– вдоволено погладжував свою гвинтівку, з якої ось тільки десять хвилин тому з високого дерева, врешті, поцілив у чоло цієї впертої бандерівки-кулеметниці, через яку жорстока перестрілка із повстанцями затягнулася на десять нескінченних годин.

Той бій не мав бути довготривалим, адже місцевий сексот виказав НКВС місце розташування вояків УПА, які зібрались на храмове свято. 

Радянські посіпаки сподівалися швидко розправитися з українськими націоналістами, заскочивши їх зненацька, але зустріли потужний і відчайдушний героїчний опір. Та сили сторін протистояння, на превеликий жаль, були нерівні…

Це вона, 28-річна бандерівка Стефа, майже безперервно поливала вогнем їх, енкаведистів, зі свого трофейного німецького кулемета зразка 1942 року, який був на озброєнні в нацистів у роки Другої світової війни.

З важким MG-42, який видавав 1200-1300 пострілів за хвилину, повстанка, щоб забезпечити стійкість зброї при стрільбі, короткими чергами по 5-7 пострілів, наче косою траву, поклала на рідну українську землю понад десяток своїх ворогів, які неодноразово йшли в атаку.

Саме вона, ця українська красуня, після загибелі побратимів, які лежали на сирій землі довкіл неї, ще мстила за хлопців, обравши біля самої річки Серет вдале місце для оборони, до якого не змогли так легко добратися вороги. Вони ненавиділи її та водночас дивувалися витривалості та стійкості цієї молодої дівчини… І зараз, коли все ж підло здолали повстанку, впритул роздивлялися Стефу. Під час обшуку у неї знайшли гранату. Мабуть, дівчина, не бажаючи потрапити в полон, хотіла себе критичної миті підірвати…

Дехто з енкаведистів відчував захоплення природною красою повстанки, про існування якої в рядах місцевих загонів ОУН-УПА вони знали ще до цього бою, і яка була нездоланною навіть на смертному одрі.

Червона цівка крові сочилася з чола, куди влучила снайперська куля, і стікала на довгу тугу чорну косу, що впала у воду… Річка сумно несла вперед свої хвилі, які, хлюпочучи біля берега, розплітали прекрасну Стефину косу, немов готуючи молоду дівчину до весілля зі смертю…  

Де знайти твою могилу, українська красуне Стефо? Де лежать твої численні побратими, які з 1944 по 1952 роки на Заліщицькій землі відстоювали від москальських зайд рідну Україну?

Схиляємо голови перед твоїм іменем та йменнями сотень і тисяч інших лицарів духу та волі, вбитих, розтерзаних, закатованих, замордованих на рідній землі і в тюрмах, засланнях далекого Сибіру, Уралу чи на Колимі...

Про повстанку Стефу розповів тернополянин Іван Андрійович Нетриб’юк, уродженець села Торське Заліщицького району. У 1967-1969 роках він працював у Заліщиках і оповідь про цей факт національно-визвольної боротьби почув від очевидця загибелі Стефи, на той час другого секретаря райкому Комуністичної партії Олександра Марченка, який засвідчував, що цей бій відбувся у період 1946-1947 років поблизу одного із закріплених за ним сіл, а це були Дунів, Касперівці, Щитівці та інші населені пункти...

Мало не кожна сім’я на Заліщанщині у родинних архівах трепетно береже світлини своїх близьких, які пожертвували найдорожчим – власним життям – заради України-неньки.

Спресована пам'ять про наших лицарів-повстанців віддзеркалена у розповідях очевидців, родинних переказах, архівних документах, фотографіях, спогадах учасників визвольних змагань ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну Державу, зібраних Нестором Мизаком у книзі «За тебе, свята Україно» та інших джерелах…

Нехай оповідь про героїчну загибель повстанки Стефи стане ще однією незабутньою сторінкою, записаною на скрижалях нашої багатовікової боротьби за незалежність України!..

Оксана Дяків

Мирослав Розлуцький - керівник ТОВ "Добробут: З любов'ю до людей і рідної землі (Публікація в газеті "Сільський господар")

Гостя з Аргентини плекає своє родовідне дерево (Христина Полянська, правнучка талановитої української письменниці, громадської діячки, музи Івана Франка Климентини Попович-Боярської, побувала в Україні).

Як гласить мудре українське прислів’я, «Нашого цвіту – по всьому світу»… Ця сентенція знову підтверджена нещодавніми загостинами на землю своїх предків – у село Новосілка Заліщицького району, село Бабинці Борщівського району та на Львівщину – лікаря-психіатра, доктора медицини, діаспорянки, активістки українського «Пласту» Христини Полянської, правнучки талановитої української письменниці, громадської діячки, музи Івана Франка Климентини Попович-Боярської.

Особливою та зворушливою була зустріч пані Христини з педагогами школи села Новосілка. Своїми враженнями під час нашої розмови поділилася заступник директора з навчально-виховної роботи цього освітнього закладу Марія Юрійчук.

Директор школи Марія Проданик, сільський голова Сергій Ковбінька радо вітали шановану гостю з далекої Аргентини, яка прибула разом із професором, завідувачем кафедри геоекології та методики навчання екологічних дисциплін Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка Любомиром Цариком, професором кафедр економічної та соціальної географії Львівського національного університету ім.І.Франка і картографії та геопросторового моделювання Національного університету «Львівська політехніка», доктором географічних наук Іваном Ровенчаком, письменницею Ганною Костів-Гускою, заступником голови Борщівської районної ради Андрієм Русенком.

З шанобливим трепетом пані Христина ознайомилася з експозицією шкільного музею, у якому представлені дорогі її серцю документи, фотографії, присвячені віхам життя прабабусі Климентини Попович-Боярської та прадідуся-священника Омеляна Боярського. Мова йде про оригінальні документи періоду 1908-1912 років, коли Климентина Попович-Боярська була управителькою місцевої чотирикласної школи, а також занотовані спогади нині покійного педагога Михайла Сем’яника про сім’ю Боярських, в чиєму домі він неодноразово бував.

 Христина Полянська чудово спілкується українською мовою, тож вона розмовляла під час відвідин Новосілки з місцевими старожилами про свою родину. Гості побували в сільській церкві Чуда Архистратига Михаїла, в якій понад 40 років служив парохом Омелян Боярський. На подвір’ї – могила священника, який був застрелений на порозі дому більшовиками, а в самій церкві – образ, де зображений отець Омелян, який веде за собою паству. 

 З великою вдячністю за збережену пам'ять про своїх рідних, щиро, відверто, розчулено і дружелюбно спілкувалася Христина Полянська з освітянами і мешканцями села. Пам’ятним стало спільне фото учасників зустрічі в школі Новосілки, біля чудового портрета 1992 року написання, присвяченого творчим і людським дружнім стосункам Великого Каменяра Івана Франка та його літературної учениці, поетеси Климентини Попович-Боярської. Автор полотна - буковинський художник Євген Кушнірюк.

 Цьогорічної осені шляхи оновлення знань про своє родовідне дерево привели пані Христину також у село Бабинці Борщівського району, де вона вклонилася могилі прабабусі Климентини Попович-Боярської, побувала в місцевій школі й поспілкувалася з сільським головою Віталієм Солтицьким.

Усі цьогорічні події тісно пов’язані також з іменем дідуся пані Христини – Юрія Полянського, видатного українського та аргентинського вченого-дослідника, який займався географією, геологією та археологією, викладав у Богословській греко-католицькій академії, працював завідувачем кафедри географії Львівського університету ім. Івана Франка,  був старшиною УГА, першим крайовим комендантом УВО, головою тимчасового правління міста Львова, бургомістром, очолював львівський Природознавчий музей. Після Другої світової війни Юрій Полянський перебував у Австрії та Німеччині, а з 1947 року емігрував до Аргентини, працював професором Університету Буенос-Айреса.

У пам'ять про наукову і громадську діяльність Юрія Полянського у Львові 30 жовтня цього року за участю Христини Полянської на географічному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка було відкрито меморіальну дошку.

Христина Полянська була щиро вражена теплими зустрічами. Гостя з Буенос-Айреса, столиці Аргентини, яка високо цінує пам'ять про своїх близьких, поділилася планами створення фільму про родину на основі цьогорічних відвідин України.

Оксана Дяків

Світлини надані Марією Юрійчук.

 

Політ душі - в джазовій імпровізації (Інтерв'ю з музикантом, ветераном Афганської війни, волонтером Ярославом Гринишином)

Сучасна музика не знає кордонів і завжди поєднує різні стилі та навіть світогляди… Як і завжди, її навколо нас багато: абсолютно різножанрової, різностильової, можна сказати, різнобарвної. Весела, меланхолійна, релаксуюча і така, що дарує нові сили, музика, тривожна і наснажуюча, яка підіймає настрій і здатна вплинути на вдячного слухача, змінити «погоду душі». Можна перелічувати багато її характеристик. Це – ніби кольори веселки: обирай собі той колір, ту музику, яка найбільше припала до серця. 

Але набагато краще, коли розмаїття барв гармонійно поєднане в одному музичному творі-польоті душі та передане живим звучанням інструмента. Таке розмаїття жанрів, змішування стилів у поєднанні з імпровізацією викликає ураган незабутніх емоцій і дарує яскраві моменти незабутніх вражень від музики, яка звучить, наповнюючи світ красою. Музика душі, музика барв – це розмова про джазові мелодії у виконанні заліщицького музиканта Ярослава Гринишина... 

 Якщо звернутися до його біографії, то народився Ярослав Васильович у місті Заліщики 3 червня 1965 року. Отож, цьогоріч музикант відзначив свій золотий ювілей. Він закінчив Тернопільське музичне училище у 1984 році та Дрогобицький педагогічний інститут , які стали для нього освітньою музичною та педагогічною базою. З 1987 року працював викладачем по класу фортепіано Заліщицької державної музичної школи. Певний період своєї трудової діяльності обіймав посаду головного спеціаліста відділу культури Заліщицької райдержадміністрації. Ярослав Гринишин – ветеран Афганської війни, активний учасник Революції Гідності у складі Афганської сотні. 

 А сьогодні він – волонтер, підтримує наших воїнів на Сході України, де точиться війна з російсько-сепаратистським ворогом. Але музика була, є і буде потрібна завжди, навіть під час найскладніших етапів людської історії, бо вона підтримує і дає наснагу жити… 

Говорячи про Ярослава Гринишина як музиканта, думаю, варто віддати належне його виконавській майстерності як джазового імпровізатора. Ярослава Васильовича відрізняє своєрідне почуття форми, вміння наповнити особливим змістом будьяку композицію, створюючи при цьому яскравий фактурний музичний рисунок. Той, хто слухає джаз у виконанні цього піаніста, може не тільки бути вдячним за якісну музику , але й відчути особливо насичену енергетичну атмосферу. Музикант не просто грає, він спілкується, ніби розмовляє з інструментом, чим не залишає своїх вдячних слухачів байдужими, бо джаз – це саме життя, імпровізація, а не вивчений музичний текст.

 Про значення у житті творчої палітри музики ми спілкуємось із Ярославом Васильовичем:

– Хто вплинув на Ваш професійний вибір музики?

– Мої батьки – не музиканти. Вирішальним у виборі професії стало моє навчання гри на фортепіано в класі талановитого педагога Людмили Силівни Козятник, її вміння зацікавити, привити любов до музики .

– Понад двадцять років Ви, Ярославе Васильовичу, навчали дітей у музичній школі по класу фортепіано. Які педагогічні надбання з Вашого досвіду, думаєте, можуть бути цікавими для інших професіоналів?

– За час роботи в школі я багато років займався розробкою методики викладання стилізованої, зокрема, джазової імпровізації, концепція якої випливає з того, що музика – це мова, за допомогою якої ми передаємо певний зміст чи настрій, використовуючи багаж виразових засобів музичної виразності, інакше кажучи,"словниковий запас" музиканта, який складається з ритмічних, мелодичних, акордових і фактурних малюнків. Зараз ми з Вами ведемо діалог, висловлюючи думки з допомогою власного словникового запасу. Чим ширший словниковий запас, тим цікавіший співрозмовник. Аналогічно все відбувається в імпровізації. Це – творення музики в процесі виконання. На жаль, у сучасній музичній педагогіці цей напрямок майже не вивчається, хоча в часи Йоганна Себастьяна Баха це була обов’язкова складова виховання професійного музиканта.

– У свій час Ваш друг, архітектор Анатолій Сорочук зробив запис джазових композицій у Вашому виконанні. Вони розміщені на сайті «Заліщики онлайн» у вільному доступі для усіх шанувальників: http://zal.te.ua/index.php/galereya/muzychnagalereja/414-jaroslavgrynyshyn-ekspromty

Ці твори цікаві, і під час прослуховування стає зрозуміло, що для кожного з них Ви обираєте певний стержень, наприклад, народні, авторські пісні, застосовуєте різні музичні стилі. Отож, на основі чого народжуються джазові експромти?

– Запис цих експромтів виконаний в Анатолія Ярославовича вдома, так би мовити, для “внутрішнього споживання”, а потім Олександр Хомишин, до речі, один із найобдарованіших моїх учнів-імпровізаторів, розмістив їх на сайті Заліщиків. Є різні варіанти створення експромтів. Можна за основу брати гармонію і мелодію народної пісні чи класичної теми і обрамляти її новими гармонічними і мелодичними зворотами. Це так звана імпровізація на задану тему, а можна під враженням певної події довільно передавати емоційний, психологічний стан – свій чи іншої людини... Майже кожен музикант упродовж свого життя робить якісь спроби в композиції, але музика це мистецтво для тих, хто її сприймає, слухає, а для тих, хто цим займається, – складна наука з багатьма закономірностями, правилами, канонами. Аматор може написати пісню, продиктовану метроритмом поетичного тексту, але написати симфонію, розписати партитуру , зробити аранжування – для цього потрібні глибокі фахові знання.

– Чи є у Вас авторитети в музиці загалом – з точки зору джазу також?

– Це – Мирослав Скорик, наш сучасник, якому вдалося поєднати сучасне письмо з карпатським фольклором і джазом. Загалом, сучасні композитори, насправді, можуть зробити за весь період творчої діяльності лиш декілька власних відкриттів, знайшовши власний почерк. Аналізуючи творчість будь-якого композитора, можна знайти засоби, які вже використовували попередники. Це – не завжди плагіат. Ми з Вами теж не зможемо висловити думку без застосування слів, які вже кимось використовувались раніше.

– Ярославе Васильовичу, на початку 2014 року відбувся Ваш концерт (джазова імпреза) у Заліщицькій державній музичній школі разом зі співачкою Оксаною Караїм. Ця подія мені дуже запам’яталася, адже Ваш дует був гармонійним. Просто на сцені Ви імпровізували на фортепіано на обрану основну тему. Думаю, можна сміливо сказати, що кожен такий виступ стає унікальним, оскільки неможливо двічі зіграти однаково. Що Ви можете сказати про це? Чи плануєте нові спільні виступи з музикантами, вокалістами?

– Цю ідею щодо спільного концерту з Оксаною Караїм, з якою ми мали творчу співпрацю, я виношував давно. Подія була запланована на пізніший час. Але настав січень 2014 року – той складний період Революції Гідності, коли події згущувалися і ставали все драматичнішими. Уже на той момент загинув Сергій Нігоян. У нас був напрацьований репертуар, і я подумав про те, що концерт слід зіграти вже, бо було передчуття, що обставини можуть бути ще складнішими і такий захід стане недоречним.

– До речі, мій матеріал про Вашу творчість з радістю опублікували упорядники в музичному альманасі «Октава» (м.Канів, видавництво «Склянка часу*Zeitglas»). У виданні до уваги читачів – ексклюзивні інтерв`ю, нариси й розвідки про творчість корифеїв та сучасних українських митців: виконавців, композиторів, самодіяльні та професійні колективи, музичні течії та розмаїття культурного життя України...

Серед Ваших фото я бачила одне, на якому Ви виконуєте музичний твір на жовто-блакитному піаніно, яке стало одним із символів Майдану. Які спогади залишились у Вас про той, думаю, пам’ятний момент?

– Те фото було зроблено моєю дочкою, так би мовити, при святі: або на Миколая, або на Різдво. Було на чому грати, кому і для кого.

– Уже тривалий час Ви, Ярославе Васильовичу, проводите активну волонтерську роботу, допомагаючи воїнам, які перебувають на Сході України, в зоні АТО, зокрема й нашим землякам наддністрянцям. Хтось може сказати, що сьогодні – час не для музики, але ми знаємо і про такий досвід, коли виконавці, музиканти підтримують мистецтвом дух наших солдатів на передовій, а також поранених у госпіталях. Чи виникала у Вас подібна ідея?

– З моїм товаришем, музикантом і волонтером Ігорем Федірком таку ідею ми виношуємо давно. Але з різних причин не вдавалось. Нам треба максимально раціонально використовувати час, щоб відвідати якомога більше підрозділів. Хлопцям потрібні не тільки продукти, медикаменти, спорядження, речі, які допоможуть хоч трохи підвищити боєздатність і вижити. Їм потрібна не меншою мірою моральна підтримка, відчуття того, що про них пам’ятають і цінують те, що вони для нас всіх роблять. Для них кожен приїзд земляків – це справді подія. Та й тиша на передовій – частина ратної роботи. Одного разу , коли ми з Андрієм Красієм та Ігорем Федірком приїхали до хлопців із 31-го блокпоста відразу після того, як вони внаслідок важких боїв втратили все і змушені були змінити місце дислокації, я спитав командира роти, чи можна включити пісню, яка написана і присвячена їм. «Можна, якщо дуже тихо, – відповів командир і продовжив говорити у рацію: – Танки чути?» Ми зрозуміли, що військові зовсім на іншій хвилі… Іншого разу на одному з опорних пунктів, де несли службу наші земляки Ярослав Цупер, Юрій Монич і Сергій Побігун, виявилось, що в підвальному приміщенні є фортепіано. Я грав, Богдан Фенюк і старшина, який до війни працював директором будинку культури, співали. А після чергової пісні я побачив відеокамеру і дівчину, як а нас знімала. Виявилось, що це – польська журналістка, яка періодично приїжджає в Україну і знімає документальний фільм про те, як людей змінює війна. На Різдво Ігор Федірко взяв баян, і ми з Дмитром Дмитровичем Васильчиком влаштували в Лисичанську, у 24-ій бригаді, коляду. А по дорозі назад Ігор до пізньої ночі давав імпровізований концерт в Ізюмі для воїнів-земляків, у яких ми зупинилися переночувати. Так що деколи спонтанно краще виходить...

– Не можу залишити поза увагою, Ярославе Васильовичу, наш спільний творчий проект – пісню-молитву «Хай ангели вас захистять крильми!», створену для воїнів, які захищають Україну на Сході. Ця пісня-молитва, крім того, що «живе» в Інтернеті як відеокліп (https://www.youtube.com/watch?v=eigZkypXMpk), звучить на благодійних концертах по збору коштів на підтримку наших солдатів, а також на презентаціях поетичної збірки «Воїнам світла» на Тернопіллі, у Львові та Києві, інших містах, справляючи сильне враження на слухачів. Спасибі Вам за цей твір, а також за наше цікаве спілкування.

Завершуючи розмову, хочу сказати, що Ваша музика, джазові інтерпретації своєрідні та цікаві для багатьох слухачів. Крім того, бажаю Вам, щоб зорі зійшлися і Вам вдалося організувати спеціальний концерт для наших воїнів. Крім того, зазначу, що 23 червня 2015 року рішенням Президії Української спілки ветеранів Афганістану Ви, Ярославе Васильовичу, нагороджені медаллю «За заслуги» ІІІ ступеня. 

 Я, як і багато наших краян, добре знаємо про Вашу активну громадянську позицію, принциповість і постійну самовіддану підтримку не словом, а ділом українських воїнів, які захищають Україну на Сході у протистоянні з сепаратистами, проросійськими найманцями і російськими військами. Спасибі Вам за цікаву розмову.

Інтерв'ю вела Оксана ДЯКІВ

Пісня «ХАЙ АНГЕЛИ ВАС ЗАХИСТЯТЬ КРИЛЬМИ!»

Музика Ярослава Гринишина

Слова Оксани Дяків

Солдати, залишайтеся живі Наперекір війні та обстрілам,                                      і «Градам»! На вас чекають квіти польові, Дружина й діти, наречена й мати... Титани духу: кожен патріот! Несуть у душах полум'яну силу. Вони – Вкраїни щит і меч, оплот – Ворожа нечисть ляже у могилу! Приспів: Ви небо підпираєте, грудьми, Бороните святу батьківську хату! Хай Ангели вас захистять крильми! Молитви наші – оберіг солдату! Ми вірим щиро: небо голубе Ще мирною веселкою озветься. Вкраїнська армія з народом йде: Єднання час – від серця і до серця! Приспів: Ви небо підпираєте, грудьми, Бороните святу батьківську хату! Хай Ангели вас захистять крильми! Молитви наші – оберіг солдату!