ЇЇ РОЗКРИЛЕНІ ДОРОГИ (Рецензія, присвячена творчості поетеси Оксани Дяків)

Кажуть, коли людина тала­новита, то це видно по бага­тьох її спра­вах. Таке твер­дження стовід­сот­ково підходить до Оксани Дяків. Адже вона успішна журналістка та редактор­ка, її публіцис­тичні статті, літературо­знавчі есеї, науково-со­ціологічні до­слідження сягають ви­сокого рівня, гарно ма­лює, творить доволі якісну поезію.

Про виразну поміт­ність залі­щан­ки серед прес-медій­ної спільноти Тернопіль­щи­ни свідчать її численні нагороди й відзнаки. Це - "Золота ме­даль україн­ської журна­ліс­тики", По­чесний знак та кілька По­чесних грамот Національ­ної спілки жур­налістів України. Вона удостоєна звання заслу­женого жур­на­ліста Украї­ни. Редаго­ва­на нею впро­довж вісім­над­цяти років газета "Колос" належить до найбільш рей­тингових районок об­ласті.

Знаючи до найменших нюансів особливості жур­налістської праці, чітко ус­відомлюючи її суспільну значимість, вона так звер­тається до своїх колег: "Три­маєте перо ви замість плуга, /Старанно орете газетну борозну, /Шукаєте небо за видноколом…" Це образне визначення справ­жньої журналістики – креативної, натхненної, відповідальної. Саме та­кою є праця невеличкого редакційного колективу га­зети "Колос",  яка май­стер­но відображає бага­токолірний спектр сус­піль­но-політичного та культур­ного життя нашого краю.

Публіцистичні статті, есеї О. Дяків зосереджені у книзі "Душа тисячоліть шукає себе в слові". Дуже актуальним є її роздум "Виховати громадянина України", що пройнятий переживаннями за те, аби теперішні учні не стали згодом манкуртами, не відцуралися рідної мови, нашої історії, народних звичаїв та традицій. Для цього, вважає авторка, потрібна національна шко­­ла, яка повинна базу­ватися на українській пе­да­гогіці, на українській сис­темі національного ви­хо­вання. Стаття "Рідна мо­ва – ознака ідентичності" закликає плекати, обері­га­ти подароване нам Госпо­дом Слово. На жаль, ще трапляються непоодинокі випадки, коли його легко­важ­но заміняють брид­кою нецензурщиною, бру­тальним жаргоном та ка­ри­катурним сленгом, від чого, як виразилась Л.Кос­тенко, "на обличчі суспіль­ства лежить знак дебі­ліз­му". О. Дяків кваліфіковано окреслює шляхи, якими має рухатися українське шкільництво. Її умовиводи породжені не індеферен­тним спогляданням стелі, а відповідними знаннями й набутим досвідом. Вона ж бо закінчила Чортків­сь­ке педагогічне училище та філологічний факультет Чер­нівецького держав­ного університе­ту ім. Ю.Федь­ковича, працю­вала й продовжує навчати дітей у різних навчальних закладах. Їй є з ким пора­дитися, коли пи­ше на осві­тянські теми, ад­же її чоло­вік Василь Дяків – відомий ін­телектуал, заслужений вчи­тель Ук­раїни, модера­тор впровадження новіт­ніх педагогічних техноло­гій.

В есеях "П'ять книг Ма­рії Матіос: посланіє чи на­ціональний мазохізм?" і "Емма Андієвська: найяс­кра­віша авторка сюрреа­лістичних видінь" відмі­че­но найхарактерніші риси двох неймовірно талано­ви­­тих і загадкових май­стринь українського сло­ва. Вони, кожна по-своє­му, наче представляють паралельний літератур­ний світ. О.Дяків у доступ­ній, популярній формі значно полегшує сприй­нят­тя їх творів.

Відсвіт іншої яскравої грані таланту дивовижної умілиці долинув аж до Швей­царії, у висліді чого за дослідження причин і на­слідків масового виїзду  ук­раїнців на заробітки їй вислав подяку тамтешній науковий журнал.

Ті, кому пощастило по­бу­вати на презентаціях її поезії, переконалися, що вона вправно володіє не тільки пером, а й пензлем, бо вдало ілюструє вірші слайдами власноруч на­ма­льованих картин. Най­більше любить творити акварелі. Ось як вона ви­світлює це своє мистецьке уподобання і виражає його сутність: "Тонкі, надніжні барви на папері, /Легкі маз­ки – і тіні, і акценти… /Ху­дожник творить диво-ак­варелі… //Вода і фарби, і натхнення вітер… /В пастельних акварелях – думи світлі… "

Та все-таки О.Дяків най­повніше реалізує свій творчий потенціал у поезії. Її вірші високо поціновують шанувальники художнього слова. Цілком заслужено вона ще в 2015 році стала лавреаткою часопису "Лі­те­ратурний Тернопіль". Що більше, після тріумфаль­ного виступу того ж року в сто­личному Будинку пись­менників її визнання по­чало поширюватися й на всеукраїнський простір.

Вона гордо заявляє, що "сама на себе схожа". Хоч захоплюється віршами                  Л.Кос­тенко, В.Стуса, В.Симоненка, Т.Мельни­чу­ка і, звичайно, Т.Шевчен­ка, І.Франка, Лесі Ук­­раїн­ки, та нікого з них у верси­фі­каційному плані не на­слідує. А от їх полум'яний, самозречений патріо­тизм, безумовно, на неї ду­же впливає. Волелюб­ний національний дух вона також успадкувала від діда Петра Рудого – мужнього воїна УПА, та від бабусі Ганни – невгнутої му­чениці проклятого Ура­лу. Ця красива жінка ні­чим не нагадує мужепо­діб­них, войовничих амазонок чи валькірій. Як типова ук­раїнка, вона добра, лагід­на, ніжна. Але, коли над Україною нависла смер­тельна небезпека, тональ­ність її поезії зазвучала суворо і твердо: "Москов­ський чобіт топче Україну! /Наш бій священний – проти Сатани! //Несе Росія смерть синам, руїну, /І ят­рить смерч новітньої вій­ни…" Хто вбачає в цих, як і в деяких інших рядках з книги "Нескорені серця" певну декларативність, нехай затямить, що тоді, коли полягла Небесна Сотня, а вслід за нею по­ли­нули до Бога душі заги­блих на україно-російській війні, було не до вишуканої образності чи розгалуже­них асоціацій. Тому кожне слово поетки тут просте і зрозуміле, як посвист куль чи вибухи снарядів.

Вона вклала посиль­ний внесок у нашу майбут­ню перемогу. Її вірш "Хай Ангели захистять!" само­діяльний композитор і во­лон­тер Ярослав Грини­шин поклав на музику. Ві­деозапис пісні у прони­кли­вому виконанні Мари­ни Грабовецької переда­ли на фронт. Уже кілька років цей патріотичний і вод­ночас по-домашньому теплий солоспів підбадьо­рює захисників України, запевнює їх у неминучій зви­тязі, служить для них надійним оберегом: "Сол­дати, залишайтеся живі /Наперекір і обстрілам і "Градам", /На вас чекають квіти польові, /Дружина й діти, наречена й мати…" і т. п.

У ряді рецензій, відгу­ків, анотацій насамперед відзначається глибокий фі­лософський зміст поезії О.Дяків. І справді, вірші такого типу в неї добротні. Але, як на мене, їй більше пасують поривні, емоційні рефлексії душі. Як аргу­мент на користь щойно сказаного, наведу витяг із вірша "Лист на чужину": "Дитина я твоя, душі кро­винка, /Твій біль і смуток, твій щасливий час…/Батрацька чужина – біда безлика – /Надовго розлу­чила, мамо, нас…/Матусю! Ненько! Серце навпіл рветь­ся /На шмаття від невимовлених слів…/Коли ж приїдеш ти з чужого пек­ла /Й пригорнеш серед виплаканих днів?" Невтіш­ний плач дитини, покину­тої на роки матір'ю-заро­бітчанкою, не зворушить хіба тільки безнадійно зачерствілих.

У неї тепер також нема матері – і не буде вже ні­коли. Вірші, які вона при­свя­чує тій, з ким назавжди "пуповиною зв'язана", пов­ні невимовного смутку й жалю: "В краю нині ненька далекім: /Небесні версти подолано, /Ридають зі мною лелеки /За мами­ним рідним поглядом…"

Такі люди, як О.Дяків, – не­виправні романтики. Вони категорично не сприй­мають сірої буден­щини, інфантильності й мля­вості почуттів. Праг­нуть жити так, щоб "душею й серцем спопеліти". Їхня уява вимальовує ідеальне життя, де вічно царюють любов і гармонія. Але прагматичні реалії часто вщент розбивають їхні ілю­зії. Це боляче ранить. По­ет­ка пише: "Який солодкий поцілунків дощ!.. /Сум'яття душ та час для світлих прощ. /Це сон прекрасних, чистих мрій /На крилах щастя, віри та надій…" Але "раптом холодок єство проймає: /То в душу поселяється зима. /Багато слів, та мало почуттів: /Життя – мов мак, який дав­но відцвів". Втім не завжди треба ототожню­вати О.Дяків із героїнями її інтимної лірики. Так, вона романтична особистість, однак не інертно-пасивна, а така, що здатна витри­ма­ти найдошкульніші удари долі, яка вміє наполегли­во, енергійно боротися за своє щастя. Але чому вона не постає такою, примі­ром, у віршах "Тобі", "Жу­рав­лі надій", "Вікно", "Чад­ри", "Недоспілі ранети"? Тому, що ніби вселяє свою душу у виписані персонажі, а тоді разом з ними пере­живає і страждає. Поетка солідаризується з розча­ро­ваними, зневаженими жінками, бере частку їх ду­шевних потрясінь на себе та ще й радить, як їм поз­бутися своїх негараздів: "Хочеш, сестро, пізнати той спосіб, /Як діждатися усмішки щастя?.. /Від гро­зи набирай сили й сонця…"

Варто згадати про ще один, воістину фундамен­таль­ний вияв творчості О.Дя­ків: вона пише вірші також і по-англійськи! У збірці "Терпке вино, як по­ма­ранча осені" їх таких шість. Знавцям мови Шек­спіра й Байрона щедро на­дана додаткова можли­вість порозкошувати чудо­вими взірцями інтимної лірики.

І, насамкінець, скажу, що вже згаданий журнал "Літера­тур­­ний Тернопіль" недав­но помістив добірку її віршів "Віночок для ді­тей". Писати для малень­ких наших громадян вель­ми складно: то ексклю­зивна робота. Та вона без ва­гання ступила на нову, за її висловом, розкрилену до­рогу, на якій – нема жод­ного сумніву – також мати­ме вагомі доробки.

Данило Онищук,

педагог-словесник,

автор книг-досліджень

Вірші для дітей

ЧАРІВНІ БАРВИ

Я розмалюю небо! В фарбах – 

Червоних, жовтих, голубих –

Скупаю землю, в літніх барвах!

В зими й весни позичу хист...

Сніжинка сіла на долоню –

І розтопилася в руках.

Зима вступає в царювання:

Гряде по осені стопах…

ВЕСЕЛА ПІСЕНЬКА

Сонечко на небі встало,

Личко вмило й заспівало:

«Я – ясненьке сонечко,

Сяю у віконечко,

Діточок розбуджу,

Радість в них пробуджу!»

Цілий день воно співало

Та усмішки дарувало!

СОНЦЕЛИКЕ ЛІТО

Сонцелике літо!..

Половіє жито...

Край туманом вмитий.

Молоком ранковим

Сягнув виднокола,

Узявши в окови

Води та діброви –

Земленьку навколо.

Стиха трави шепчуть.

Косар косу клепче,

Сонне царство будить:

«Ідіть в поле, люди!..»

ЛІСОВИК

Лісовик, лісовик,

Ти лякати діток звик,

Ти по лісі стриб та стриб…

Дай мені зірвати гриб,

Ще й суничку ту малу

У червонім каптурку!

І дозволь пізнати ліс,

Щоби радість він приніс.

Дай мені ягід зібрати,

Щоб принести мамі в хату!

КОЛЬОРОВІ ВУШКА

Вушка у всіх нас

                     бувають різні.

Влітку від сонця –

                     мов ягоди пізні.

Зима пофарбує вушка

                             синеньким.

А осінь прикрасить їх

                       золотеньким.

Ніжно-рожеві вушка

                              в маляти,

Коли йому тихо наспівує

                                     мати...

Всі ми – кмітливі, веселі

                                 й чудові.

Добре, що й вушка

                  у нас кольорові!

ПРОЩАННЯ

Пташки у вирій

                      сумно відлетіли.

Ген осінь стукає дощами

                                   у вікно,

А квіточки

           немовби засмутились,

Що скоро прийде

                       їх зимовий сон.

Осіннє листя враз кружляє

                                       в танці

І падає на землю

                         килимком.

Десь пробігають

                ще сіренькі зайці,

Сумуючи за літечком

                          й теплом…

ПОРИ РОКУ

Юна Весна вбралась

                в квіти барвисті.

А Літо –

         зелене і променисте.

Осінь іде по дорозі у листі.

Бачим калюжі та дощ,

                          як намисто.

В шубку вдягнулась

                    бабуся Зима:

Хутра такого ні в кого нема!

В хустці пуховій

                  ходить бабуся,

Дітям поскаржилась:

                «Літа боюся!»

Оксана Дяків