Усмішка долі по-німецьки

Переважна більшість учнів Наддністров’я не може похвалитися тим, що  навчалися за кордоном. А Олені з містечка біля Дністра пощастило! Вона повернулася з Німеччини, де рік удосконалювала німецьку мову та навчалася у гімназії міста Бюнде в землі  Північний Рейн-Вестфалія.

Батьки дівчини давно підтримували дружні стосунки з сім’єю Шміреків. Закор­донні друзі запросили Олену погостювати. Спогади українки про сім’ю Шмі­реків якнайсвітліші. Глава родини – Йо­каль Шмірек – директор місцевої приватної фірми. У Німеччині матері можуть доглядати дітей удома до 12-літнього віку. Тому господиня фрау Кріс­тіна, за фахом юрист, зробила на той час вибір на користь сім’ї, виховуючи трьох дітей. Вона й Олені допомагала вчити німецьку й англійську. Разом із новими друзями дівчина подоро­жувала по Німеччині, Швейцарії та Італії.

Але основним для Олени залишалося навчання. У місті Бюнде працювало 5 шкіл. Гімназія, в яку потрапила Олена, – традиційна школа найвищого рівня. Вибір такого навчання дозволяє продовжити освіту у виші. У гімназії Олена серед традиційних для української школи предметів вивчала пе­дагогіку, філософію, психологію, мис­тецтво. У Ні­меччині висо­кий рівень викла­дання іноземних мов: ан­глійської, францу­зької, іспанської мо­ви і латини. Щодо інших предметів, то за наявності доброї матеріальної бази – комп’ютерів, підручників – у Німеччині українці було не­складно вчитися.

На заняттях дівчина проводила майже 6 годин щодня, але ніякої позакласної роботи - гуртків, виховних годин, свя­ткових концертів, до яких звикла Олена, не було. Через відсутність згуртованих кла­сів, а ще постійне переміщення курсантів у групах під час уроків, яке скидалося на броунівський рух, на кожному уроці за сусідніми партами можна було побачити нові обличчя. У гімназії практикували зустрічі учнів і педагогів “без краваток”.

Учитель разом із курсантами, які обрали його предмет, зби­ралися на дружні вечірки вдома у педагога, в учнів чи в ка­в’ярні, щоб налагодити взаєморозуміння. У місті Штапелаге, поблизу Бюнде, була розта­шована відпочинкова база гімназії. Туди теж їздили учні і вчителі за­ради кращого знайомства.

Серед гімназистів-німців у Олени з’яви­лися добрі друзі, а та­кож... “руські німці” – дівчата з Казахстану і Росії. В гімназії навчались діти з сімей, ро­дичів яких багато років тому доля закинула в різні країни: Росію, Казахстан, Польщу, Албанію, Туреччину... Але життя непередбачуване. І сім’ї цих дітей, врешті, повернулися на свою справжню вітчизну.

Як розповідала Олені її нова подруга, після падіння Берлінської стіни її родина переїхала у Німеччину, бо в Казахстані, де вони жили, німці зазнавали при­ниження. Та на своїй історичній батьківщині вони зно­ву опинилася між молотом і ковад­лом: у Німеччині їх не вважають, як кажуть, “істинними арійцями”, а кличуть “руськими німцями”…

Нові друзі цікавилися, звідки Олена родом? Далеко не всі німці до буремних подій Революції Гідності знали про існування такої держави, як Україна. Багато гімназистів вважали, що Ук­раїна – це те ж саме, що й Росія! На­віть вчителька історії фрау Кісе­льман, запропонувала Олені написати реферат про російських царів, бо мала подібні уявлення та ще й думала, що Київська Русь була російською державою... Олені довелось переконувати її в протилежному!  

Українка розповідала новим дру­зям про самобу­тність нашої країни, про її традиції, запаливши в них ба­жання побувати в Україні. В Німеч­чині добре знають і шанують україн­ських боксерів – Віталія та Володи­мира Кличків, яких там гордо нази­вають: “Наші чемпіони!” Знають юні німці і про наш славнозвісний Київ, і про війну…

Але цього, на думку Олени, вкрай мало. Україна як європейська держава повинна бути не лише на карті Європи, але завойо­вувати свідо­мість європейців. Через економічні проблеми наша молодь їде на заробітки за кордон. Але в Італії, Португалії, Іспанії, Аме­риці, Польщі, Чехії, Англії і тій же Ні­меччині молодих заробітчан чекають аж ніяк не навчальні аудиторії, а найчастіше – рутинна, висна­жлива, низькокваліфікована робота і поневіряння безправного нелегала.

Тому Олена була щаслива цій усмішці долі по-німецьки, бо вона поїхала за кордон навча­тись. Для неї це стало добрим стартом!

                                                                                    Оксана Дяків